На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
— Ходять по хатах, зайдуть, мабуть, і до нас. Застели стола в світлиці, щоб можна було відтіля, як що до чого, надвір непомітно вийти, та самогону постав — залити чортам пельку. Тільки не перваку! — суворо наказав він жінці й важко зітхнув: — Знову почнуться реквізиції та конхвіскації з усякими развьорстками! І коли воно все це мине, щоб можна було по-людському жити? — запитливо перевів він очі на Куща, але той не встиг відповісти, бо у дворі загавкав пес, і господар мусив піти зустрічати непроханих гостей.
Ми, цебто увесь Кущів «штаб», сиділи, як ніде нічого, за столом і удавали, що вечеряємо.
До світлиці увійшло троє озброєних людей з червоними стрічками на грудях.
Побачивши незнайомих людей, хоч і без зброї, але явно військового типу, вони завагались, та тут озвався до них Мишинський:
— Чого ж ви? Сідайте до столу, якщо прийшли з добром!
Червоноармійці нерішуче підійшли ближче, але Мишинський не дав їм оговтатись:
— А гвинтівки й шаблюки чого тягнете до столу — вони ж їсти не просять? А ми, як бачите, з голими руками, — присоромив Мишинський і категорично наказав: — Поставте зброю в куток і сідайте до столу, як годиться.
Зніяковілі червоноармійці постягали свою амуніцію й, поглядаючи один на одного, тихенько поставили її в куток біля дверей.
— Отак би й одразу! — схвалив Мишинський і додав як господар:
— Ми люди такі — хто до нас іде з добром, до того й ми добрі. Пригощайтесь!
Червоноармійці посідали проти нас, ніяк не можучи добрати: хто тут господарює — чи той гладкий дядько, що пустив їх у двір, чи цей кремезний чолов’яга, що заправляє тут за столом зовсім по-хазяйсь-кому.
Тим часом Мишинський увійшов у роль господаря і поналивав гостям повні склянки, тоді як собі й нам тільки хлюпнув у синюваті чаркії, — А то чого ж — нам великі порції, а собі такі маленькі? — насторожено спитав середній червоноармієць, мабуть, старший між ними, але Мишинський заспокоїв його:
— А ви хіба людського звичаю не знаєте: гостям більше й найсмачніше?
Червоноармійці безтурботно хильнули по першій і по другій, а Мишинський, не даючи їм гаразд закусити, наглив пити далі.
— Так хто ж ви такі будете? — спитав Мишинський, бачачи, що червоноармійці починають чманіти.
— Ми — красноармейці, - відповів за всіх той же середній, а Кущ не втримався, щоб пошепки не покепкувати:
— Красноіндейці!
Здається, ніхто з червоноармійців не почув Кущевого глузування, бо мирно взялись за сало, користуючись тим, що Мишинський нарешті зробив невеликий антракт між склянками.
— А відкіля ж ви будете самі?
— Ми — з Таращанщини.
— Це відтіля, де кажуть: «У нашій Таращі люди найкращі»? — спитав, посміхаючись, Мишинський, і середній червоноармієць лагідно покивав головою:
— Та кажуть і таке…
— Значить, виходить, як таращанці, то начебто — українці?
— Та вроді того, — невиразно відповів гість, але Мишинському така відповідь не сподобалась:
— Українці, а служите жидам і кацапам! — докірливо закинув Мишинський, на що червоноармієць спокійно відповів:
— Ми служимо народу, а жидів ми й самі недолюблюємо.
— А хто ж вами командує, як не жид Лев Троцький, або по-насто-ящему Лейба Бронштейн?
Середній червоноармієць, який узявся відмагатись від усяких наших запитань, тоді як інші два тільки мовчанкою підтримували свого старшого, уникнув цього дражливого питання й незворушно казав далі:
— Ми й самі, як були в Києві торік, хотіли трохи поколошкати там жидів, ну тільки ж Щорс не дав нам…
— А хіба ваш «батько» Боженко дав би? — спитав Кущ.
Червоноармієць зітхнув:
— Батько думав, як і ми: хоч би як жид не прибіднювався, а — потруси його добре, і повсіда знайдеш у нього золото.
— А від чого ж помер ваш Боженко? — знову напосівся Кущ, вважаючи, що Мишинський не вміє дипломатично розмовляти.
— Казали нам, буцім петлюрівська медична сестра отруїла його…
— Брехня! Перебрав оцього зілля, — одрубав «дипломатично» Кущ, показуючи пальцем на сулію самогону.
— Може, й брехня, — погодився червоноармієць, якому, з усього було видно, не хотілося встрявати з нами в гостру дискусію, хоч він, мабуть, уже догадувався, куди хилять його опоненти. — Хто тепер не бреше? Усі брешуть — хто більше, хто менше, — закінчив він примирливо, але Кущ уже не чув його, бо встав з-за столу й вийшов з хати. За ним подався й Мишинський.
— А ви ж хто будете? — нарешті зважився спитати червоноармієць, не боячись уже порушити правила чемності.
— Ми проїжджі, не тутешні, - відповів невиразно Роман, але й така відповідь задовольнила червоноармійця: