Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:

У спогадах видатного майстра слова, лауреата Шевченківської премії Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» йдеться про революційні й національно-визвольні змагання 1917–1919 років в Україні та збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, активним учасником якої був майбутній письменник.
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
1 ... 92 93 94 95 96 97 98 99 100 ... 138
Перейти на страницу:

— А яка ж у них програма? — трохи насторожився дядько.

— Та, якщо називають себе українцями, то, мабуть, і програма в них підходяща, — не впустив нагоди Кущ трохи поагітувати господаря.

— Дай Боже! — зітхнув полегшено господар. — А то, як кажуть, до нашого берега що не припливе: якщо не… — господар утримався при столі вимовляти негоже слово, — то тріска, а ми раді тепер і з тріски, аби чого гіршого не принесла лиха година.

Наївшись млинців, Мишинський, після кількох чарок гіркуватого самогону, пройшовся по хаті й, як удома, заспівав своєї улюбленої пісні:

Даром, дівко, квіти сієш — Вони тобі не зійдуть, Даром батька-неньку просиш, Бо за мене не дадуть…

За вікном мете сніг, а в хаті тепло, затишно, в голові крізь серпанок сп’яніння не проривається жодної тривожної думки, навіть Мишинському пощастило до кінця проспівати свою пісню, і я наостанку почув її несподіване завершення, що мало в’язалося з попереднім змістом:

А тепер в нас верховодять Скрізь московськії пани, Із нас шкури поздирали Та й пошили жупани.

Не знаю, чи це була імпровізація самого Мишинського, чи хтось із палких патріотів пристебнув такий кінець, а може, й, справді, наші прадіди за козацьких часів дивились на події яснішими, ніж ми, очима.

— Може, прилягли б трохи відпочити? — дбайливо спитав господар, але ми відмовились лягати, лиш посхиляли голови на стіл і почали куняти.

У хаті стало тихо, бо господарі ходили навшпиньки, а якщо й перемовлялись між собою, то пошепки. Мене поволі долав сон, але ще довго мені здавалось, ніби я чую, як співає Мишинський:

А я — бідний сиротина, Степ широкий — то ж мій сват, Шабля, люлька — вся родина, Сивий коник — то ж мій брат…

За час перебування в своїй новій ролі якогось «політпросвіту» Кущевого штабу мені врізалися в пам’ять не тільки слова, а й мотив цієї пісні, і вона весь час звучала в моїй голові. «Бідний сиротина», сніг надворі, гостинні, приязні господарі теплої хати, яких я, напевне, більше ніколи не побачу в житті… І куди тебе носить, Борисе, а головне, — куди ще занесе?.. — питав я самого себе, відчуваючи, що мене, мов безвільну тріску після катастрофи, несе кудись на гребені скаламучених хвиль сліпа фортуна.

Хтозна, скільки ми спали в незручних позах, схиливши голови на покладені на стіл руки, але прокинулись усі враз, коли різко рипнули. двері й у хату вскочив хазяйський син-парубок.

— Тату! Мене погнали додому Бондарі, щоб я сказав вам: хтось із цукроварні направив до нас аж троє санок з денікінцями, буцім петлюрівців їдуть ловити…

— Мишинський! — коротко наказав Кущ, і Мишинський стрімголов вискочив надвір запрягати коні.

— А гас? — не втерпіла спитати парубка мати.

— Який там гас, коли Бондарі дали мені коня, і я наохляп кинувся додому! Це ж не шутейне діло — аж троє санок!.. Завтра візьму гас, я в Бондарів і пляшки лишив…

Ми нашвидку вбралися в шинелі, Роман витягнув нагана, я взяв у руки штуцера й спустив запобіжника, а господар радив Кущеві, що кінчав застібати кожушка:

— Воно добре було б проскочити вам до верби, а там завернути на дорогу вправо, та тільки ж чи встигнете?..

— Ні, ми одразу ріллею. А ви ж як?

— Я і в сусідів пересиджу, а в жінки що питати! Скаже: були якісь і поїхали, а що вони за люди й куди саме подались — не знаю, не відаю…

Ми похапцем скочили на воза, де Мишинський витягнув уже Льюїса й тримав віжки, я вмостився за ним, а з другого боку Кущ приліг біля ручного кулемета на задку воза, і за ним, як неприкаяний, сидів Роман з наганом у руці.

Відпочилі коні винесли воза на шлях і одразу ж завернули праворуч на ріллю. Сніг уже давно не сипався, з-за хмари викотився місяць уповні і освітив зеленавим світлом засніжені степові простори.

— Знаєш — куди? До Микити. Тільки зараз жени просто в степ, Щоб подалі від цих хуторів, — кинув до Мишинського Кущ, і той ніби аж образився:

— Та не інакше ж, як до Микити. Не первина!

Коні бігли добре, але пряли вухами, мабуть, дивуючись, чого це їх погнали по такій незручній дорозі. Рілля, хоч і присипана снігом, була вибоїста, і коні раз у раз оступалися ногами на її замерзлих брилах. Віз перехняблювався то в один, то в другий бік, і я мусив часто хапатись за полудрабок, щоб не випасти геть. Мені, як кажуть, аж печінки поодбивало, поки Кущ не сказав Мишинському:

— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.

Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг

1 ... 92 93 94 95 96 97 98 99 100 ... 138
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)