На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

За час перебування в своїй новій ролі якогось «політпросвіту» Кущевого штабу мені врізалися в пам’ять не тільки слова, а й мотив цієї пісні, і вона весь час звучала в моїй голові. «Бідний сиротина», сніг надворі, гостинні, приязні господарі теплої хати, яких я, напевне, більше ніколи не побачу в житті… І куди тебе носить, Борисе, а головне, — куди ще занесе?.. — питав я самого себе, відчуваючи, що мене, мов безвільну тріску після катастрофи, несе кудись на гребені скаламучених хвиль сліпа фортуна.

Хтозна, скільки ми спали в незручних позах, схиливши голови на покладені на стіл руки, але прокинулись усі враз, коли різко рипнули. двері й у хату вскочив хазяйський син-парубок.

— Тату! Мене погнали додому Бондарі, щоб я сказав вам: хтось із цукроварні направив до нас аж троє санок з денікінцями, буцім петлюрівців їдуть ловити…

— Мишинський! — коротко наказав Кущ, і Мишинський стрімголов вискочив надвір запрягати коні.

— А гас? — не втерпіла спитати парубка мати.

— Який там гас, коли Бондарі дали мені коня, і я наохляп кинувся додому! Це ж не шутейне діло — аж троє санок!.. Завтра візьму гас, я в Бондарів і пляшки лишив…

Ми нашвидку вбралися в шинелі, Роман витягнув нагана, я взяв у руки штуцера й спустив запобіжника, а господар радив Кущеві, що кінчав застібати кожушка:

— Воно добре було б проскочити вам до верби, а там завернути на дорогу вправо, та тільки ж чи встигнете?..

— Ні, ми одразу ріллею. А ви ж як?

— Я і в сусідів пересиджу, а в жінки що питати! Скаже: були якісь і поїхали, а що вони за люди й куди саме подались — не знаю, не відаю…

Ми похапцем скочили на воза, де Мишинський витягнув уже Льюїса й тримав віжки, я вмостився за ним, а з другого боку Кущ приліг біля ручного кулемета на задку воза, і за ним, як неприкаяний, сидів Роман з наганом у руці.

Відпочилі коні винесли воза на шлях і одразу ж завернули праворуч на ріллю. Сніг уже давно не сипався, з-за хмари викотився місяць уповні і освітив зеленавим світлом засніжені степові простори.

— Знаєш — куди? До Микити. Тільки зараз жени просто в степ, Щоб подалі від цих хуторів, — кинув до Мишинського Кущ, і той ніби аж образився:

— Та не інакше ж, як до Микити. Не первина!

Коні бігли добре, але пряли вухами, мабуть, дивуючись, чого це їх погнали по такій незручній дорозі. Рілля, хоч і присипана снігом, була вибоїста, і коні раз у раз оступалися ногами на її замерзлих брилах. Віз перехняблювався то в один, то в другий бік, і я мусив часто хапатись за полудрабок, щоб не випасти геть. Мені, як кажуть, аж печінки поодбивало, поки Кущ не сказав Мишинському:

— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.

Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг