На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
— Тепер так розворушився народ, що йому не сидиться на місці: їдуть і ідуть кудись…
— Їсти ж треба! А в городі чортма, — порушив мовчанку і я, щоб не видаватись таращанцям підозрілим, і поволі перейшов у розмову. Мене цікавив явний антисемітський настрій цих вояків, з якими армія УНР, котру євреї звинувачували в антисемітизмі, мала запеклі бої навесні й улітку цього року. Кепсько ж налагоджена у вас, товаришу Троцький, політпросвітня робота! — саркастично подумав я. Дати б оцим потенціальним погромникам з червоними стрічками на грудях почитати «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що написав Степан Васильченко на замовлення «антисеміта» Петлюри, — може б, трохи прояснішало в їхніх скаламучених головах!
Я й не помітив за розмовою, як вийшов із покоїв Роман і я залишився з таращанцями сам. Невдовзі через другі двері в світлицю ввійшов господар і за спиною червоноармійців ледь кивнув мені головою, даючи знак, що мене кличуть, а сам, тамуючи ворожість, заходився частувати гостей.
— Їжте ж яблучка, огірочки та, може б, іще трохи випили? — медовим удаваним голосом запрошував він, щоб одвернути їхню увагу й дати мені змогу вислизнути з хати.
При світлі пізнього місяця біля повітки радили раду Кущ, Мишинський і Роман.
— Та перестріляти їх, сучих синів, і не морочитись з ними далі! — гаряче пропонував, мало не криком, Мишинський, але так само гаряче, тільки тихіше, заперечував йому Роман і намагався довести безглуздя такого наміру:
— Їх уб’ете й стривожите всю околицю! Для чого? Кому це потрібно? А про хазяїна, в хаті якого вбито трьох червоноармійців, — ви подумали?..
— Ні, Пилипе, правда таки не на твоєму боці, - сказав після деякого роздуму Кущ. — Не можна хазяїна на слизьке ставити — він ще нам знадобиться. А ви — як думаєте? — звернувся Кущ до мене.
— Безперечно, не слід їх чіпати! До того ж вони — українці, - додав я ще один аргумент проти розправи з таращанцями, але Мишинського мої слова шпигонули мов шилом у бік:
— Та які вони українці? Перевертні, зрадники! Завтра їх пошлють развьорстку збирати, — обдеруть свого брата до останньої зернини!.. Та я проти всіх не піду: коли всі за те, щоб не чіпати цих падлюк, то й я не зачеплю їх.
На цьому й закінчилась ця таємна рада. Кущ і Мишинський пішли до хати, а мене й Романа повела хазяйська дівка, яку ми ще не бачили, на дальню садибу. Про всяк випадок…
Ранком наступного дня на хуторах не було ні таращанців, ні ще якихось військових — усі рушили на південь. Ми з Романом перечекали в нічев’ї ще день, а тоді Роман сказав Кущеві:
— Усе вже ніби втихомирилось — час і нам додому паняти.
— А може б, іще якийсь час побули з нами? — відповів Кущ, якому не хотілося руйнувати свій «штаб» і лишатися з не дуже кмітливим Мишинським. — Щось не лежить моя душа до червоних! Чую, що знову доведеться з ними цапатись…
Але наші ролі були вже остаточно зіграні, і ми не мали ніякої охоти переходити з водевілю на фарс, тому рішуче наполягли на Куща, щоб допоміг нам дістатись до Києва.
— Ну, як таке діло, то будемо питати, хто має їхати до Києва. Тепер люди повезуть туди всякий харч, бо ж наближається Різдво.
Звісно, ні Кущ, ні Мишинський не пішли по хуторах дізнаватись, а послали господаря й його старшу дівку.
Через день кілька хуторян налагодились їхати до Києва. По нас з Романом вони заїхали охоче, бо, хоч і тиша настала, але в такий ворохобний час веселіше й безпечніше їхати більшим гуртом.
Кущ і Мишинський розчулено попрощалися з нами, як з бойовими побратимами, дарма що нам не довелось узяти з ними участь у якійсь збройній сутичці, ані навіть, хоч краєм ока, побачити їхнє швидкомобільне військо — «банду». Тричі поцілувалися з кожним із нас, поляскали долонями по наших спинах, а господар подав Романові чималий клунок усяких наїдків на дорогу.
День був морозний і соняшний, коли ми вмостилися з Романом на задніх санях і в бадьорому настрої рушили в соняшну далечінь нашого майбутнього. Застояні коні легко несли навантажені сани по наїждженій дорозі, і плавний рух уперед до невідомої мети заколисував наші думки й тривоги.
З бічних доріг викочувались на широкий Васильківський шлях ще нові селянські сани, і незабаром попереду й позаду нас утворилась велика валка.
Десь пополудні, коли сонце стало повертати на захід і в повітрі чулося, як помалу дужчає мороз, валка під’їхала до великого села. Але що це? Із села шляхом виступає відділ кінноти. Попереду їде вершник з прапором. Відціля не видно, який то прапор — червоний, триколірний чи навіть наш — прапор неба й пшениці, але мені з Романом не слід тепер здибатися з військом під будь-яким прапором. Хоч ми перейшли тепер остаточно на цивільний стан, та наші військові шинелі можуть привертати до нас небезпечну увагу.