На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Ми попросили хуторянина почекати нас за селом, нишком вилізли із саней і згинці, ховаючись за кіньми валки, метнулись до сільського кладовища, що починалось край дороги. Ступаючи по коліна в снігу, ми зайшли в дальній кут кладовища, відкіля нас не видно було з дороги, прилягли між могилками й зарились для безпеки в сніг. Крізь голий кущ шипшини ми бачили, як проїхав відділ кінноти, приналежність якої ми визначили не тільки з червоного прапора, котрий у безвітряному повітрі мляво звисав з ратища, а й з різноманітного вбрання вершників — хто в кожушку й шапці, хто в шинелі й кашкеті. За кіннотою йшла піхота — чи не цілий полк, і, нарешті, артилерійська батарея. За таким великим загоном у селі міг лишатись обоз та всякі підсобні частини, тож на всякий випадок нам ліпше не потикатись у село.
Хоч мороз був і не такий уже дошкульний, але, бувши в нерухомому стані досить тривалий час, я захолонув у своїй благенькій шинельці й почав цокотіти зубами. Навіть коли на шляху не видно було вже військових і я з Романом кинулись задами оббігати село, мені ще довго було мерзлякувато.
Хуторянин таки додержав слова й, виїхавши з валки на узбіччя, чекав на нас. Ледве переводячи дух, ми впали в сани, і нетерплячі конячки жваво побігли наздоганяти валку. Хурщик хуторянин з делікатності не спитав нас, чому ми уникнули зустрічатись з червоними: звісна річ, тепер кожний когось боїться… Та мені було не до роздумів над природженою делікатністю нашого селянства: замість остуди мене кинуло в жар. Уста взялися смагою, а в горлі аж пече від спраги. Так пече, що я перехняблююсь набік, хапаю з саней брудний сніг на дорозі й раз у раз ковтаю. У тілі розливається млість — скоріше б кудись доїхати й спочити! Навіть якщо спочити у вічному сні — байдуже, аби лиш не мучила спрага й не долала більше страшна втома…
Невже це пізно наздогнав мене тиф, спровокований перемерзанням на сільському кладовищі? — думав я, відчуваючи, як усе навколо мене віддаляється на другий план, а стає увіч двобій із смертю. Мов крізь серпанок, бачив я казково засніжене гілля Голосіївського лісу під Києвом, далі міщанські будинки Деміївки й маленький двір, куди наш хуторянин заїздив, мабуть, уже не раз, і теплу хату якогось київського міщанина з тої породи, що їх звуть тепер спекулянтами, без посередництва яких київські мешканці повмирали б з голоду. Міщанин радісно допомагав хуторянинові переносити лантухи й кошики до приміщення, а огрядна господиня присвічувала їм у сінях гасівкою, бо зайшла вже ніч.
Господар заходився частувати нас чаєм, але я відмовився, бо й без того мене пекло всередині, лиш коли-не-коли просив холодної води, намагаючись триматись так, щоб ніхто не помітив моєї недуги. Тримайся, Борисе, адже ти вже в Києві! — казав я сам собі. — Тільки перебути якось цю останню ніч, а там, завтра, ти дочвалаєш до своєї колишньої квартири в Соколовських на Фундуклеївській вулиці й будеш як удома. Тримайся ж!
До лікарні ім. Жовтневої революції
Наступного дня, коли за вікном засірів пізній грудневий ранок, я й Роман, не чекаючи сніданку, до якого почекати нас запрошували хуторянин і господарі, подякували за ночівлю й подались до центру міста.
Йти було дуже далеко, але тільки на свої ноги можна було покладатись, бо візники, скоро повернулась радянська влада, зникли з вулиць, щоб не возити на дарівщину озброєних людей, а трамваї стояли примерзлі до рейок, бо бракувало електроенергії навіть на освітлення київських вулиць. Але ноги мої були безсилі, і я ледве чвалав, спираючись на стурбованого моєю недугою Романа. Скільки часу тривало це черепашаче пересування з київської околиці до центру — важко сказати, бо чимраз більше мене долала страшна кволість, і я ледве почувався на силах іти далі.
Та ось і ріг Великої Володимирської й Фундуклеївської вулиць. Тут має бути кінець нашим спільним мандрам по шляхах і роздоріжжях, бо Романові — праворуч, кудись на Пушкінську, а може, й далі; мені ж — ліворуч, повз оперу й будинок Укрцентрагу, мало не в самий кінець Фундуклеївської.
— А може, довести вас до вашої квартири? — запропонував Роман, але я відмовився: дяка Романові, що дотягнув мене з Деміївки сюди, а тут я й сам додибаю якось. Ми спинились, подивились востаннє один одному в вічі й гаряче потиснули руки. Ступивши кілька кроків, я обернувся назад, щоб іще раз глянути на свого довгого супутника; Роман теж став і здалека дивився на мене. Усміхнувся, помахав долонею і зник. Зник назавжди в моєму житті.