Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:

У спогадах видатного майстра слова, лауреата Шевченківської премії Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» йдеться про революційні й національно-визвольні змагання 1917–1919 років в Україні та збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, активним учасником якої був майбутній письменник.
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
1 ... 94 95 96 97 98 99 100 101 102 ... 138
Перейти на страницу:

Присідаючи й комічно кривляючись, хуторянин намагався цілком відтворити сцену денікінського обшуку, коли солдати з виставленими наперед багнетами на рушницях обережно ступили до хати й гаркнули піднести руки вгору; як жінка, що залишилась сама в хаті, перелякано підняла руки з рогачем, аж відсахнувся вбік крайній солдат, думаючи, що жінка хоче його вдарити; як шурхали багнетами під полом і на печі; як заглядали у дворі в клуню, повітку й навіть саж, а повернувшись до хати, сказали: «А все ж таки вони тут були!» — й прискіпались до жінки: «Кажи правду, хто тут був?» А жінка їм своєї співає: «Кажу ж, що були, а хто такі й куди поїхали — хіба мені те знати?»

— Отак, спіймавши облизня в моїй хаті, вони заглянули ще й до інших хат, а до крайньої, що стояла зовсім осторонь, де я був із сином, і не дійшли. Та хоч би й дійшли, — у нас тут усі хуторяни свої люди, не викажуть.

Господар вийшов із світлиці й одразу повернувся назад:

— Ходімо, добрі гостоньки, поснідаємо, бо час уже, — і повів нас у другу половину хати, де на столі вже стояло печене й варене.

Наливаючи самогон у такі ж синюваті чарки, з яких ми вчора пили в худорлявого хуторянина, котрий теж присів із нами до столу, господар промовив:

— Воно хоч і Пилипівка нині, та Бог простить, якщо трохи поскоромимось. Будьмо!

Хильнувши одну, другу й третю, господар журно проказав:

— Тепер і життя таке пішло, що сьогодні п’єш тую горілку, а завтра, гляди, хтось інший її питиме на твоїх поминках!..

— Воно правда, — ствердив дядько з далеких хуторів, — невдержка в житті скрізь. От хоч би й учора: сидимо й п’ємо собі спокійно, і думки нема, що якесь стерво вже справило з Узина чортів по наші душі… Отож, як перестали собаки гавкати, повернувся я додому, послухав, що розказала жінка, та й думаю: воно добре було б після того шарварку лягти на боковеньку та поспати, тільки ж душа буде неспокійна, поки не доведу діла до кінця, — і простягнув вказівного пальця до Куща. — Вас же треба повідомити, що в нас було, як ви поїхали. Випив холодної води, насунув на брови шапку та й чкурнув сірди, до Микити.

Я дивився, як уминає після чарки далекий хуторянин млинці, такі ж самі, як пекла вчора його жінка, й дивувався: яким нюхом дізнався цей верткий дядько, що Кущ спиниться саме тут, а не десь-інде? І що це за нюх — національний чи соціальний? Та, безперечно ж, соціальний, класовий! Хоч цей дядько обходиться, видимо, без наймитів і, як свідчить його худа статура, гибіє над землею сам з родиною, щоб більше розжитись, але накладатиме він не з наймитами нашого теперішнього господаря, а з ним самим. Ненажерливість, бажання багатіти далі й далі, дарма що всього є в достатку, це не є специфічна риса селянства, як думав я тоді, а така ж негативна властивість багатьох людей, що переступає через епохи, класову приналежність і державно-соціальні лади. Чи не є такі люди, як я, в котрих нема й не буде ні за яких обставин «ні кола, ні двора», винятки, мало не виродки серед загального потягу до нагромадження, накопичення, збільшення? А втім, хто зна, що з мене вийшло б, якби мені не довелось багато літ тішитись із шматка черствого хліба…

Але сьогодні в гостинній хаті Кущевого приятеля, заможного хазяїна, було багато хліба й до хліба, і я з Романом, завдяки Кущевій популярності, міг заживати його вдосталь, і моя голова, затуманена самогоном, не думала про завтра, мов у тих птахів, що «не сіють, не жнуть і не збирають у житниці»… Тільки Мишинський став набридати своєю улюбленою піснею, яку й тут, на дозвіллі, йому ніщо й ніхто не заважав доспівувати до кінця, тому я раз у раз чув його, співане до себе й для себе:

Ти, дівчино, ти щаслива: Батько-мати в тебе є, Рід великий, хата гарна, А що в хаті — все своє…

У такому бездум’ї ми не потикали носа з двору, огородженого високим парканом, лиш Кущ виряджав інколи господаря дізнатись, Що діється навкруги. Але на хуторах і на ближчих шляхах було тихо, мов причаїлось усе.

Так минуло два дні. На третій увечері господар зайшов до хати й сердито процідив крізь зуби:

— Наїхали вже…

— Вони? — тривожно спитала пошепки жінка.

— А то ж який ще чорт! З червоними стрічками на грудях, і все пасуть очима, де б що поцупити…

Ні, таки, мабуть, дуже надопекли червоні нашому господареві, бо білі видавались йому куди пристойнішими за тих голодранців, що «пасуть очима». Не інакше, як і Куща він переховував за денікінщини лише з пошани до торішніх Кущевих операцій проти «бузувірської влади».

1 ... 94 95 96 97 98 99 100 101 102 ... 138
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)