Твори в 4-х томах. Том 3

Але були й такі речі, про які Карков не писав. У «Палас-готелі» лежали тоді троє поранених росіян — два танкісти й льотчик, яких залишили під його опікою. Вони були в дуже тяжкому стані, і їх не можна було перевозити; Карков мав подбати про те, щоб ці поранені не потрапили до рук фашистів, якщо місто доведеться здати.

Якби Мадрід довелося здати, Карков, перше ніж залишити «Палас-готель», обіцяв дати їм отруту. А по тих трьох трупах, з яких один мав три кульові рани в животі, в другого була відстрелена щелепа й оголені голосові зв'язки, в третього розтрощена стегнова кістка, а голова й руки обпалені так, що обличчя було суцільним пухирем без брів, без вій, без волосся, — ніхто не довів би, що це росіяни. Ніхто не зміг би розпізнати росіян у скалічених тілах, що їх залишили б у номері «Палас-готелю». Ніщо не свідчило б, що ці голі мерці — росіяни. Мертві не виказують ні своєї національності, ні своїх політичних переконань.

Роберт Джордан спитав Каркова: а що, як довелося б вчинити таке, і Карков відповів, що така перспектива зовсім його не приваблювала.

— А все ж таки як би ви це робили? — спитав Роберт Джордан і додав: — Адже взяти й отруїти людину — це не так просто.

Але Карков сказав:

— Ні, це дуже просто, якщо завжди носиш із собою отруту, призначену для тебе самого. — І він витяг свій портсигар і показав Робертові Джордану, що було сховано в його кришці.

— Але ж якщо ви потрапите в полон, у вас перш за все відберуть портсигар, — зауважив Роберт Джордан. — Скажуть «руки вгору», та й по всьому.

— А в мене ще отут є,— всміхнувся Карков і показав на лацкан своєї куртки. — Треба тільки взяти ріжок лацкана в рот, отак роздушити ампулу зубами й ковтнути.

— Це вже куди зручніше, — сказав Роберт Джордан. — А скажіть, воно справді пахне гірким мигдалем, як пишуть у детективних романах?

— Не знаю, — весело відповів Карков. — Ніколи не нюхав. Може, розіб'ємо одну ампулу й понюхаємо?

— Краще побережіть її.

— Ваша правда, — сказав Карков і сховав портсигар. — Розумієте, я зовсім не пораженець, але критичний момент завжди може настати ще раз, а цієї штуки ви ніде не добудете. Ви читали комюніке з Кордовського фронту? Просто чудове! По-моєму, це найкраще з усіх комюніке.

— А що в ньому сказано?

Роберт Джордан приїхав до Мадріда саме з Кордовського фронту, і в нього раптом щось стислося всередині, як буває, коли хтось жартує з того, з чого можеш жартувати тільки ти, але ніхто інший.

— «Nuestra gloiiesa tiopa siga avanzando sin perder ni una sola palma de terrene, — процитував Карков своєю дивною іспанською мовою.

— Невже так справді й написано? — недовірливо спитав Роберт Джордан.

— «Наші уславлені війська просуваються вперед, не втрачаючи ані п’яді території», — переклав Карков по-англійському. — Так написано в комюніке. Я знайду його для вас.

Ще жива була пам'ять про людей, яких ти знав і які полягли в боях під Пособланко; але в «Гейлорді» з цього жартували.

Ось що являв собою нині «Гейлорд». Проте був час, коли «Гейлорда» не існувало, і коли вже так склалося, що ті, хто вцілів після перших днів війни, створили саме отакий «Гейлорд», то Роберт Джордан радів із цього і радів, що може там бувати. Те, що ти відчував у Сьєррі, і в Карабанчелі, і в Усері, тепер далеке минуле, думав він. А кому вдається зберегти той перший цнотливий запал, із яким починають свою роботу молоді лікарі, молоді священики й молоді солдати? Хіба священикам, бо інакше їм би довелося кинути все. Ну, а як тоді Карков?