Твори в 4-х томах. Том 3

Тепер він згадав, як Карков розповідав про нього в «Гей-лорді».

— Отже, ви зустріли його там, — сказав тоді Карков. — Я того дня не міг пробратися далі ніж до Пуенте-де-Толедо. А він, виходить, добувся аж до фронту. Але це, здається, був останній його подвиг. Наступного дня він виїхав із Мадріда. Найсміливіше він поводився в Толедо. В Толедо він діяв просто як герой. Він брав участь у плануванні штурму Алькасара. Побачили б ви його в Толедо. На мою думку, ми завершили облогу значною мірою завдяки його зусиллям та порадам. До речі, то був найбезглуздіший етап війни. То була просто вершина безглуздя. Але скажіть мені, що думають про нього в Америці?

— В Америці,— сказав Роберт Джордан, — вважають, що він тісно зв'язаний з Москвою.

— Пусте, — сказав Карков. — Але в нього чудове обличчя, і це його обличчя разом із гарними манерами завжди забезпечує йому успіх. А от із моїм обличчям нічого не доб'єшся. Те, що мені пощастило досягти в житті, я досяг усупереч своєму обличчю, яке не викликає в людей ні симпатії, ні довіри. А в цього Мітчелла не обличчя, а скарб. Справжнє обличчя змовника. Кожен, хто читав книжки про змовників, одразу переймається довірою до нього. І манери в нього теж чисто змовницькі. Досить вам побачити, як він заходить до кімнати, і ви вже знаєте, що перед вами найсправжнісінький змовник. Будь-хто з ваших багатих співвітчизників, що керується, як йому здається, великодушним бажанням допомогти Радянському Союзові чи прагне застрахувати себе чимсь на випадок успіху партії, зразу зрозуміє з обличчя й поведінки цього чоловіка, що він не може бути ніким іншим, а тільки довіреним агентом Комінтерну.

— Отже, з Москвою він не має ніяких зв'язків?

— Ніяких. Слухайте, товаришу Джордане. Чи знаєте ви, що Дурні бувають двох гатунків?

— Прості дурні й заплішені?

— Ні. Я кажу про ті два гатунки дурнів, які трапляються у нас в Росії.— Карков усміхнувся й почав: — Перший — це зимовий дурень. Зимовий дурень підходить до дверей вашого будинку й гучно стукає. Ви відчиняєте й бачите абсолютно незнайому вам людину. Її вигляд вражає вас. Це дебелий паруб'яга в чоботях, у кожусі й хутряній шапці і весь обсипаний снігом. Спершу він тупає ногами й струшує сніг із чобіт. Потім скидає кожух, стріпує його й натрушує ще більше снігу. Тоді знімає шапку і оббиває її об двері. І з шапки теж сиплеться сніг. Потім він ще раз притупує ногами й пхається до кімнати. Ви дивитеся на нього й бачите, що перед вами дурень. Це дурень зимовий. А літній дурень ходить по вулиці, вимахує руками й крутить головою, і кожен за двісті кроків зразу бачить, що він дурень. Це літній дурень. Цей економіст — дурень зимовий.

— Але чому йому тут довіряють? — спитав Роберт Джордан.

— Завдяки обличчю, — сказав Карков. — Завдяки його чудовій gueule de conspirateur [70]. Та ще хитрому трюкові: він завжди вдає, ніби щойно з'явився звідкись, де до нього ставляться з великою пошаною й довірою. Щоправда, — Карков посміхнувся, — щоб цей трюк не перестав діяти, йому доводиться весь час переїздити з місця на місце. Знаєте, іспанці — дивний народ, — вів далі Карков. — В тутешнього уряду дуже багато грошей. Дуже багато золота. Друзям вони нічого не дають. Ви — друг. Чудово. Отже, ви зробите все задарма і вам не треба платити. Але людям, що репрезентують впливову фірму чи країну, яка не ставиться до вас по-дружньому і яку треба схилити на свій бік, — з такими людьми вони дуже щедрі. Це вельми цікавий факт, якщо уважніше до нього придивитися.