Повзе змія

Вочевидь, сьогодні був його день. Веранду не замкнули, вдома нікого не було — він поторсав вхідні двері й лишився задоволений. Не навісили замок навіть на ляду, що вела на горище. І в цьому була своя логіка: наскільки пригадував Баглай, восени цибуля з городу перетягалася саме на горище, туди ж затягували квасолю. Драбина лежала біля стіни, на своєму звичному місці. Підняти її, притулити до побіленої стіни і шаснути нагору зайняло менше хвилини часу.

Так і є. Підлога вкрита брезентом, на ньому розкладені тверденькі цибулини, далі під самою стріхою шурхотіли під руками квасолеві стручки. Після тюремних запахів ці сільські і якісь домашні пахощі видалися йому райськими. Відразу захотілося просто тут, серед цибулі з квасолею, скрутитися калачиком і спати, спати, спати, та й хрін його дери — нехай приходять сюди менти, хоч той самий опер на прізвище Глод, стягують його донизу, роблять, що хочуть, — заради того, аби кілька годин поспати тут, у затишку, подалі від тюремної параші, варто було розпочинати всі ці качелі. Та Баглай прогнав подалі провокаційні думки і порачкував у дальній кут, за бовдур, де сидів півтора року тому, звідки його змусив вийти настирний опер.

За димарем у кутку його рука намацала широченьку дошку, прибиту цвяхами так, аби закривати куточок собою. Сюди не додумалися б зазирнути навіть господарі будинку. Вони взагалі не залазили в цей куток. Для чого, коли димар працює справно, а там столітня пилюка і, мабуть, щурі. Дошку Баглай вибирав і прибивав сам. Зараз під руками не виявилося нічого, аби підважити її та витягнути цвяхи. Присівши і взявшись пальцями за найближчий до нього край, Баглай потягнув дошку на себе. З першої спроби нічого не вийшло, і тоді він смикнув її відчайдушно, раз, вдруге, втретє вона піддалася, Баглай поточився, завалився на спину, але — ура! — з дошкою в руках. Відкинувши її, мацнув рукою. Дерев’яна шкатулка, знайдена серед мотлоху в комірці Людчиної матері, картонна коробка з-під якогось взуття. У шкатулці, перетягнуті гумкою, лежали, складені в три акуратні пачечки, сімдесят п'ять тисяч доларів. Під ними — справжній паспорт зі справжньою фотокарткою Богдана Баглая на ім’я Юрія Сивоконя. Справжній Сивокінь за документами був старшим від Баглая на три роки, та сам Баглай ніколи не виглядав на свої, йому й без того завжди давали менше. У будь-якому разі інших документів тепер у нього не було. З коробки він витягнув малокаліберний пістолет Марголіна і коробочку патронів до нього. Неабияка зброя, та все ж таки краще, ніж нічого.