Безмірна залежність

— Підйом, Маковцева, ми проспали, — сказав тихо Ілля, і я розплющила очі.

— Як проспали? У мене ж будильник на 7 годину ранку був виставлений! — я схопила телефон, але він був відключений. — Гей, а що це з ним?

— Тобі вночі якісь повідомлення надходили, і я його вимкнув.

— Якого…, — почала я, але Ілля не дав договорити.

— Зараз пів на восьму, треба поспішати.

Ілля заварив чай, ми наспіх поснідали. Я почала швидко збиратися, а ось він особливо не поспішав: то танцює, співає, то дивиться щось у телефоні, то футболку не може обрати, то кепку. У підсумку, я повністю одягнена, вже навіть в чоботях, чекала на Іллю ще хвилин десять, а потім ми бігом кинулися на станцію метро, аби не спізнитися на потяг.

— Ми запізнюємося на тести, — засмучено сказала я, коли ми вже їхали.

— Тебе це не повинно турбувати. Розслабся. Жінка повинна бути завжди на півкроку позаду від чоловіка, а він повинен все вирішувати. Ось, наприклад, вранці ти вже стояла в дверях, а я тільки одягався. Повинно бути навпаки. Розумієш?

— Так, ти абсолютно правий! — сказала я радісно, адже тільки зараз зрозуміла, як це чудово, напевно, бути позаду і не брати на себе тягар відповідальності. — Спробую так жити.

Ми вийшли через дві зупинки, і Ілля показав мені будівлю, в якій навчався.

— Там, на першому поверсі, є їдальня. Приходь туди до дванадцятої, після курсів я теж туди спущуся. А зараз я покажу тобі, якою вулицею йти, щоб потрапити до супермаркету.

Ілля провів мене трохи по вулиці, задав маршрут руху, поцілував мене, і я рушила у свою першу прогулянку по Мюнхену на самоті. Раптом я почула, як Ілля кричить мені щось услід, і обернулася: він читав якісь рядки зі своєї улюбленої пісні. Він робив це голосно, російською мовою, перехожі його не розуміли, тільки я. І Ілля кайфував від цього. Напевно, це було однією з причин, чому йому подобалося тут жити. Він був вільний робити і казати все, що схоче, навколо не було родичів, друзів, кого-небудь, хто міг його засудити, дорікнути. Він почувався тут вільним. Я помахала йому рукою, і ми розійшлися.

У мене в запасі було цілих три години, і я вирішила погуляти, купити подарунки рідним, можливо, і собі.

Вперше я була в іншій країні одна. На щастя, завдяки спілкуванню з Іллею, ще в квітні я почала вчити німецьку мову. Мені знадобилися ці знання, коли я робила свої перші покупки в магазині. Купила подарунки рідним, собі не знайшла нічого цікавого, зате натрапила на католицький собор. Моєму щастю не було меж. Звичайно, я зайшла всередину, сіла на одну з лавок, які я так часто бачила в зарубіжних фільмах, і почала молитися за Іллю і його щастя. Я дякувала Богові за ці прекрасні дні поруч із ним.

Потім я просто блукала вуличками Мюнхена. Я дуже люблю Україну і своє рідне місто, тому німецький мегаполіс мене особливо не вразив. Так, красиве місто, чисте, з гарною транспортною інфраструктурою, але я не була впевнена, що залишила б своє колишнє життя заради проживання у ньому. Хіба що заради Іллі.