Якщо кров тече [UK]

— Дене, це Голлі. Можна ще одне питання?

— Питай.

— Як виходить, що він стільки разів змінює роботу, а його не викривають? Це ж доба соціальних мереж. Я не розумію, як це працює.

Кілька секунд чути тільки важке дихання допоміжним киснем. Тоді він говорить:

— Ми з Бредом балакали про це, в нас є певні здогади. Він… воно… стривай, Бред просить клятий телефон.

Чутно гомін, у якому неможливо розібрати слова, але Голлі розуміє суть: старому не подобається, коли в нього забирають голос. Тоді говорить Бред:

— Ви хочете знати, як йому вдається здобувати роботи на телебаченні?

— Так.

— Це хороше питання. Дуже хороше. Ми не впевнені, але нам здається, що він проростає.

— Проростає?

— Репортерський термін. Проростання — це спосіб пробитись у серйозну лігу для радіоведучих і телерепортерів. У таких містах завжди існує щонайменше один локальний телеканал. Маленький. Без зв’язків з великими. З мізерною платнею. На них зазвичай розповідають про справи місцевої громади. Від відкриття нового мосту до благодійних акцій і засідань міської ради. Цей тип пробивається в ефір там, працює кілька місяців, а тоді подає резюме на котрийсь із більших каналів, приклавши до нього свої записи з маленького місцевого каналу. Хто побачить ті записи, той зразу подумає, що наш хлопець добре працює. Справжній профі. — Бред коротко сміється. — А як інакше? У нього ж щонайменше шістдесят років практики…

Старий перебиває його. Бред каже, що зараз їй розповість, але Голлі це не влаштовує. Вона раптом втрачає терпець із ними обома. День був довгий.

— Бреде, ввімкніть гучний зв’язок.

— Га? А, добре, слушна думка.

— Я думаю, що він починав ще на радіо! — реве Ден.

Він ніби думає, що це як розмовляти через консервні банки, з’єднані вощеною ниткою. Голлі кривиться й віддаляє телефон від вуха.

— Дідусю, можна говорити тихіше.

Ден стишує голос, але трошечки.

— На радіо, Голлі! Ще до того, як телебачення почало існувати! А перед радіо він міг розповідати про пролиту кров у газетах! Бог знає, скільки він — воно — живе на світі.

— Крім того, — каже Бред, — у нього, мабуть, повна шухляда рекомендацій. Певно, що та личина, яку ви називаєте Джорджем, пише якісь із них для Ондовскі, а те, що зветься Ондовскі, пише їх для Джорджа. Розумієте?

Голлі розуміє… начебто. Це нагадує їй один Біллів жарт про те, як двоє брокерів опинилися на безлюдному острові й забагатіли, продаючи одне одному свій одяг.

— Дай мені сказати, чорт забирай, — каже Ден. — Я все розумію не гірше за тебе, Бредлі. Я не тупий.

Бред зітхає. Жити з Деном Беллом, певно, нелегко, думає Голлі. З іншого боку, життя з Бредом Беллом теж, мабуть, не встелене трояндами.

— Голлі, йому це вдається, бо на ринку тележурналістики у великих мережах попит на таланти перевищує пропозицію. Люди просуваються нагору, хтось залишає цю справу… а він знається на цій роботі.