Якщо кров тече [UK]

— Ніхто не вірить у те лайно.

Це неправда, їм обом це відомо.

— У це повірять. У мене багато інформації, містере Ондовскі. Наскільки я знаю, ви, репортери, називаєте це «повним досьє», і коли вона вийде — якщо вона вийде — люди почнуть порпатись у вашому минулому. У всіх ваших минулих. Ваше прикриття не просто злізе, воно вибухне.

«Як бомба, яку ти заклав, щоб убити стількох дітей», — думає вона.

Нічого.

Голлі кусає кісточки пальців і намагається його перечекати. Це важко, але їй вдається.

Нарешті він питає:

— Де ви взяли ті зображення? Хто вам їх дав?

Голлі знала, що це питання прозвучить, і знала, що мусить якось пояснити.

— Від чоловіка, який дуже довго за вами стежив. Ви його не знаєте і ніколи не знайдете, але ним вам і не варто перейматися. Він дуже старий. Перейматися вам слід мною.

Знову довга пауза. На кісточках Голлі вже виступила кров. Нарешті він ставить питання, на яке вона чекала:

— Чого вам треба?

— Я розкажу завтра. Зустрінемося опівдні.

— У мене завдання…

— Скасуйте, — наказує жінка, котра колись дріботіла життям з похиленою головою і зсутуленими плечима. — Тепер це ваше завдання, і вам не сподобається невдача.

— Де?

Голлі готова. Вона це продумала.

— На фудкорті в торговельному центрі «Монровіль». До нього менш як двадцять п’ять кілометрів від вашого каналу, тож вам буде зручно, а мені безпечно. Підійдіть до «Сбарро», озирніться й побачите мене. Я вдягну рожевий светр з коміром під шию, а зверху — коричневу шкіряну куртку. У мене буде шмат піци й стаканчик зі «Старбакса». Якщо ви не з’явитеся до п’яти хвилин на першу, я піду продавати свій товар.

— Ви божевільна, і ніхто вам не повірить. — Його голос не впевнений, але й не наляканий. Він лютий.

«Це добре, — думає Голлі, — я можу з цим працювати».

— Кого ви намагаєтеся переконати, містере Ондовскі? Мене чи себе?

— Ох ви ж і неабищо, пані. Вам це відомо?

— За нами наглядатиме мій друг, — каже вона. Це неправда, але Ондовскі не дізнається. — Він не знає, про що йдеться, про це не турбуйтесь, але він постереже мене. — Вона робить паузу. — І вас.

— Чого вам треба? — знову питає він.

— Завтра, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Пізніше, подбавши про переліт до Піттсбурга наступного ранку, вона лежить у ліжку й сподівається поспати, хоч і не дуже на це розраховує. Вона задумується — як і тоді, коли придумала цей план, — чи справді вони зустрінуться лице в лице. Їй здається, що так, вона переконала його в тому, що має на нього дещо (як сказав би Білл). Тепер їй треба глянути йому в очі й показати вихід. Переконати, що вона ладна укласти угоду. Але яку? Її першою думкою було — попросити зробити її такою ж, як він, щоб жити… ну, якщо не вічно, бо це якось занадто, то хоча б кількасот років. Чи повірить він у це, а чи подумає, що вона його намахує? Надто ризиковано.

Тоді гроші. Певно, що гроші.