Якщо кров тече [UK]

«Голлі, ти де? Подзвони мені». Це перше.

«Голлі, мені треба поговорити з тобою про те, щоб навідати твого дядька на цих вихідних. Подзвони мені». Друге.

«Де ти? Чому в тебе вимкнений телефон? Це дуже нерозважливо. А якби тут сталося щось термінове? Подзвони мені!» Третє.

«Та жінка з “Пишних пагорбів”, місіс Бреддок, вона мені не подобається, якась дуже пихата, вона дзво­нила й казала, що дядько Генрі дуже засмучений! Чого ти мені не дзвониш? Подзвони мені!» Потужний номер чотири.

П’ятий уже сама простота: «Подзвони мені!»

Голлі йде до ванної, розкриває похідний набір і приймає аспірин. Тоді стає на коліна й складає руки на краєчку ванни.

— Боже, це Голлі. Мені зараз треба подзвонити матері. Допоможи мені пам’ятати, що я можу за себе постояти без бруду і злості, не розводячи сварки. Допоможи закінчити цей день без куріння, бо мені й досі кортить, особливо в такі часи. А ще я досі сумую за Біллом, але я рада, що в моєму житті є Джером і Барбара. Піт теж, хоч до нього іноді трохи повільно доходить. — Вона починає вставати, а тоді повертається в попередню позу. — Мені також не вистачає Ралфа, я сподіваюся, що він добре відпочиває з дружиною і сином.

Укріпившись таким чином (принаймні вона на це сподівається), Голлі телефонує матері. Здебільшого говорить Шарлотта. Мовляв, Голлі не каже, де вона, що робить і коли повернеться, й це Шарлотту дуже сердить. Під цим гнівом Голлі відчуває материн страх, тому що Голлі втек­ла. У Голлі тепер власне життя. Такого не мало статися.

— Що б ти там не робила, цих вихідних мусиш повернутися, — каже Шарлотта. — Треба разом поїхати навідати дядька Генрі. Він наш родич. Ми єдині, хто в нього є.

— Не виключено, що я не зможу, мамо.

— Чому? Я хочу знати!

— Тому що… — «Тому що в мене справа на руках». Так сказав би Білл. — Тому що я працюю.

Шарлотта починає плакати. За минулі років п’ять це завжди було її останнім засобом, щоб змусити Голлі підкоритися. Тепер плач уже не діє, але це все одно її стандартна тактика, і від неї все одно боляче.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Чи це правда? Так. Матір перестала їй подобатись, а любов без симпатії — це як ланцюг з наручниками на обох кінцях. Чи може вона розірвати ланцюг? Збити з себе наручник? Напевне, так. Вона багато разів обговорювала таку можливість з Еллі Вінтерс, особливо коли мати сказала їй (з гордістю), що проголосувала за Дональда Трампа (фу!). Чи зробить вона це? Не зараз, а можливо, й ніколи. Поки Голлі росла, Шарлотта Ґібні втовкмачувала їй — терпляче, може, навіть із хорошими намірами, — що Голлі бездумна, безпомічна, безталанна й безтурботна. Що вона «без». Голлі вірила в це, доки не зустріла Білла Годжеса, котрий вважав той префікс необґрунтованим. Тепер у неї своє життя, частіше щасливе, аніж навпаки. Якщо вона обірве зв’язок з матір’ю, то втратить частину себе.