Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Бач, як обгоріла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Ліну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це нічого. Сонце обпалить, шкіра облупиться, станеш така, як і всі… Тільки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! А то вішки ті носиш і сама стала як вішка.
- Я така й була,- посміхаючись, шаріється Ліна.
- Добрий у вас чоловік,- зненацька каже до Бражихи професор, що досі кутуляв собі намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусміхалася від несподіваного компліменту.
- Добрий, це вірно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь… Але ж як і розсердиш…
- Правдомовець він.
- Ой, не кажіть. Не раз на цьому опікся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потім таки не змовчить. Зате й шана йому від колективу! Наші механізатори головою товариського суду його обрали,- ставши ще привітнішою до всіх, розгомонілася Бражиха.- Навесні, як шофери наші в халепу попали в поїздці, майстер - давай тільки в прокуратуру передамо, а Левко Іванович йому: е, ні-ні, постривай… Спершу самі розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, і нам слід виховувати, а не мерщій людину за грати… А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопці працюють!
Археологи дякують за обід, встають, збираються йти.
- Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? - допитується тітка Катерина навздогін.-Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром… ну, як волоський горіх!
- То він жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жінок-археологів.- Зерно з волоський горіх… це поки що тільки плід людської фантазії.
- Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета,- серйозно заперечив професор.- І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак…
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст:
- Кімерійці ми, дядьку бригадире, кімерійці! Тепер мені ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та біломармурових еллінських островів!
Зараз ото галасує, витанцьовує на гусениці, а настане вечір, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спішений та знічений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться після роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синів. Голиться Левко Іванович та мугиче, як пісеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку і підібрав до них і свій власний нехитрий мотив: “Лиш правда є вічна, а то все трава…” Проведе бритвою, намилить щоку і знову ще голосніш:
“…а то все трава… а то все трава!…”
- Левку Івановичу! - нарешті зважується перебити його Кузьма.- Знову з моїм щось… Ледве з забою вибрався.
- Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт?
- Не знаю,- ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки.
- І що ж тепер буде? - Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика.- Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як?
Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові:
- Ми з тобою зібрались дітей провідати!
- Відійди, сонечко, бо можу врізатись.
- Обшкрябуйся швидше та їдьмо!
- Спершу глянемо, що там у нього,- складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика: