Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Бражиха зосереджено орудує черпаком, але суворо зімкнуті губи їй мимоволі стріпуються в усмішці. Не вперше їй чути від чоловіка цю пісню. Ще в Каховці чула: збудую і більше не буду. І на Інгульці чула: кину до біса, кладовщиком або завгаром піду. А після того, як циган, знову перекочував сюди і її потяг, щоб удвох пробиватися до тих легендарних, ніколи не бачених нею Семи Колодязів…
Слухаючи чоловіка, вона, однак, про діло не забуває:
- Забирай, чоловіче, компот та звільняй місце. Обідає Брага за одним столом з сестрою та Ліною. Під навісом, де їхні столики, людно, тут штовхаються, голосно сьорбають, втираються долонями, всюди Ліна бачить замазурені майки, перетлілі від поту безрукавки, бачить прості трудові обличчя, що лисняться потом, темні від смаги шиї, що їх і сонце вже не бере. Он зголодніло налягає на обід бульдозерист Закарлюка, мовчки жадібно тьопають з мисок інші механізатори - Вовкодав, Штанько, Барильченко, Фісунов, поруч Ліни примостився вусатий Куцевол, і вона зовсім близько бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких і нігті пообламувано. Такі ж руки і в Левка Івановича, вони огрубілі, в якихось саднах. Ліну в перші дні все це аж коробило, а тепер їй навіть якось затишно серед цих плечей, облич, приємно класти свої тонкі притомлені руки поруч їхніх огрубілих у праці, натруджених на важелях рук… “Бо хіба ж не в них, не в оцих руках,- думає вона,- вся сила й багатство трудової людини, яка добуває ними не тільки свій хліб, а ще й можливість ні перед ким не запобігати, не криводушити. Вони, ці руки у саднах, дають людині право жити без брехні, без підлабузництва, без усього такого…”
Брага їсть мовчки, серйозно, і біля примружених очей уже променяться зморшки - свідки нелегкого, видно, життя. “Скільки живу, все на передовій, бо тут людині найбільша вигода,- якось пожартував він.-і місце тепленьке, і ніхто на нього не посягає…”
На будові у нього місце не те що тепленьке, а просто-таки гаряче, в одяг, в тіло в'їлася пилюка степова, майка на широких плечах прокипіла сіллю, потом, мазутом. Тітка Катерина часом аж виправдовується за цю його майку перед дівчатами:
- Єй же єй, через день перу, а тільки зміну відпрацює - знов така.
Всім тут відомо, що під час війни був їхній бригадир підривником в партизанському з'єднанні, брав участь в героїчних рейдах в північноукраїнських та білоруських лісах і жінка його, оця тітка Катерина, теж звідти, з Полісся, і теж колишня партизанка.
Висьорбавши суп, Левко Іванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмажені, аж чорні.
- Поштурмуємо тепер оцю жужелицю,- каже він і гукає до видачі: - Жінко! Забула свіжих помідорів покласти!
- В Брилівці помідори,- чується звідти.
- Тоді - огірочків…
- Огірочки в степу. Начпостач не назбирав.
- Помідори десь переспівають, огірочки жовкнуть, а ви…
- Їж, чоловіче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою.
- Точнісінько, як в отій притчі: дитина хліба просить, а мати: “Води випий”.- “Не хочу води”.- “А, трясця твоїй матері, ти ще й харчами перебиратимеш!…” Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.
- Не до нас, до начальника робпостачу всі претензії,- відсікає йому друга кухарка.
- Скільки не критикують того начальника робпостачу, а з нього - мов з гуски вода,- каже Василинка, як завжди, з безмежним епічним спокоєм. Ліну щоразу вражає в ній оцей спокій, врівноваженість. Василинка і робить все без метушні, і мову веде неквапливо, і обідає без поспіху, вона мовби якось і Лінину нервовість вгамовує своєю поважністю, заспокоює рівною тихою усмішкою, і здоров'ям, і поглядом на світ.
- Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол,- беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тільки ворухнув своїми іржаво-дротяними вусами.- Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.
- Не набалакуйте на себе,- Левку Івановичу,- всміхнулася Ліна, якій не вперше вже чути про цей довгий карбованець.
- Не віриш? Чуєте, вона думає, що чистої води романтика нас сюди привела. Герої ось вони, степова гвардія,- так вона думає про нас. Аж жили тріщать у Браги, а він рветься вперед, щоб швидше розламати своїм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А герої твої, дівчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що після неї добре було б у Копані в чайну шугонути… Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хіба нас привів сюди? - звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обідає за сусіднім столиком.