Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
І ще скажу, що потім розказували, а чого я не бачив.
У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють.
Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого нелюдського вчинку з мертвим.
Незабаром, як ми вернулися із Зимового походу, [Головний отаман Симон Петлюра і] польські генерали робили перегляд нашого полку Чорних запорожців. Кінні сотні, курінь піхоти-пластунів (ми звали їх пузолазами"), гармаші й кулеметники розгорнулись у співдії — як на фронті.
Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом, а пан отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки спокійно, без збентеження дивились на пана отамана, а декому він і руку подавав.
Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще і прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своєму землякові, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.
— А ви звідкіля? — питає мене.
— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.
Але моя відповідь не зробила враження на пана отамана, і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але, побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці.
„Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне.
Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довідався аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас "нагорі". А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас називали "Петлюрівцями", тоді не всім козакам та назва подобалася, але мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії.
Перегляд полку Чорних запорожців викликав у польських старшин вдоволення, навіть здивування. Ми йшли в наступ, розсипались у бойову лаву, а від нашого "Слава!" небо й земля здригалися. Особливо приголомшила поляків співдія гармат із лавою кіннотників. Гармати миттю появлялись перед лавою кіннотників, стріляли, гармаші знову клали їх на передки і, обганяючи лаву, били по ворогу, як на фронті.
Парад справді відбувався близько фронту, й гук наших гарматних пострілів зливався з канонадою на фронті, що викликало в поляків ще більше враження.
Гарний літній день. Стоїмо не по хатах, а на вулиці в поготівлі. Кожен тримається своєї сотні, свого коня. Ми вже довгими годинами — в поготівлі. Перед нами, не так далеко, фронт.
По тому, як ліниво б'ють гармати, сонно строчать кулемети і недружно б'є піхота, видно, що день буде ні до чого. Сонливість фронту передавалась і на резерви, себто на нас. А ще до того — спека. Припікає сонечко, а повітря не поворухнеться. Запорошені садки, бур'яни — все аж посивіло. Наганяє на сон. Обважніло все, мов набрякло. Аж над вечір заграв фронт. Трохи розворушилося. Але, видно, "зварили кашу" без нас.
Уже смеркає, а поготівля триває. Хай би вже щось робилося: або на фронт, або по хатах, або кудись їхати. І якого біса стовбичити на вулиці?
Новина! Викликають охочих на добрих конях. Збиратися у 2-й сотні. Охочих багато, та начальство перебирає, переціджує. Проскочили ми з Терешком і ще хтось. Небагато нас відрядили в розпорядження командира 2-ї сотні Федора Редьки.
Сотенний Редька мав славу дуже хороброго командира, а з цим мав і любов та пошану у вояцтва. На фронті для пошани, любові, авторитету — інша міра: тільки хоробрість притягає підлеглих до командира. А хоробрість майже ніколи не буває чеснотою самотньою, з нею дружать і товариськість, і турбота про підлеглих. Сотенний все це мав.
Федора Редьку не пошлють на якесь мале діло, мабуть, буде якась ліпша "забава".
Редька процідив нас, залишив чоловік із двадцять. Коли вже зовсім стемніло, ми вирушили в напрямку фронту. Про людей не казатиму, але коні — один в один підібрано.
Небагато проїхавши, зустріли ар'єргард нашої піхоти, що відходила. Довідалися, що сталося щось небуденне. Большевики не скоро забудуть той день.
Незабаром звернули ми з дороги в поле. Тут побачили те, про що неясно чули: поле густо вкрите побитими кіньми й людьми. Ще багато з них цілком не затихли. Приймали нас за своїх, щось просили. Треба було об'їжджати купи тіл, коні хропіли, шарахалися.