Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Моє зимове пальто… Воно не знадобиться більше… Ти знаєш про це сама…
Слова зриваються з маминих уст одне по одному, майже нечутно, як пожовкле листя, що тихо спадає з всихаючого дерева.
Треба випростатись, підійти до ліжка. Сказати щось розважливе. Та Марія стоїть, втупившись у кошик. І раптом з несподіваною для себе люттю кричить:
— Помовч! Ти чула, що сказав лікар: звичайне загострення виразки шлунка. От, через тебе мало не забула пляшку для молока! Якби ти хоч трохи думала про мене, якби ти жаліла мене… — їй хочеться виплакатися, викричатися, торохнути тією злощасною пляшкою об підлогу. Та вона знає, що цього не зробить, — єдина пляшка для єдиної їжі, яку ще споживає хвора. Якщо пощастить сьогодні щось продати і купити хоча б півлітра молока… Марія швидко вбирається, запинає хустку.
— Я скоро повернуся! — каже вона вже звичайним лагідним тоном. У відповідь не лунає ні звуку. На змученому маминому обличчі поволі розм’якшуються м’язи. Починає діяти морфій. Тепер можна йти. Мати спатиме аж до її приходу.
Так, день почався звичайно, а скінчився…
На ринку було дуже багато речей домашнього вжитку І мало продуктів. Усі прагнули швидше продати, щоб купити мірку дрібної картоплі, гранчасту склянку перемішаного з мишачим послідом пшона або ж висхлої, зморшкуватої квасолі, щось на заправку незмінного супу — аптекарський слоїк олії чи тоненький, аж світиться наскрізь, пелюсток пожовклого по краєчках сала. В міру того, як спливав час, ажіотаж збільшувався: продати, за будь-яку ціну продати! Поки не змели ці крихти їстівного, поки трапляється покупець, хай навіть дає він за твою річ мізерію. За другим, третім заходом він запропонує ще менше, тим часом тобі не лишиться нічого, і ти не зможеш зварити вдома юшку, якою вимірюється тепер твоє життя… Марія кружляла в натовпі, безпорадно простягаючи речі, не знаючи, скільки за них правити, зневажаючи саму себе за невміння пристосуватися до неписаних законів купівлі-продажу, які вимагають і реклами товару, і спритності рук, щоб показати його з найкращого боку, і здатності торгуватися, інстинктивно відчуваючи ту межу, на якій треба спинитись, сказати тверде «так» або категоричне «ні».
Заклопотана, Марія не відразу зрозуміла, чому юрба, що тупцювала на невеличкому майданчику при вході в ринок, раптом схлинула назад. Марія зосталась зовсім сама, з простягнутими вперед руками, на яких висіла розгорнута дамська комбінація, світло-рожева, з пишним біло-пінним мереживом спереду. Не розуміючи, в чому справа, Марія напівобернулася: на деякій відстані просто неї вишикувалась шерега німецьких автоматників. Облава?
Дивний спокій, їй зовсім не страшно. Вона не вдіяла нічого лихого. Не можуть же вони отак серед білого дня, ні сіло ні впало…
Закляклі від холоду пальці погано слухались. До того ж одне плечико комбінації зачепилося за обшлаг пальта. Це найбільше зараз турбувало Марію. Ніби вона виставила на загальний огляд щось інтимне.
— Фрау, ця мила сорочечка зійшла вам з мірки? — з посміхом озвався молоденький лейтенант, гарний з обличчя, схожий на Зігфрида з «Нібелунгів», фільму, баченого Марією ще в дитинстві. Лейтенант посміхався приязно, не може людина, така гарна зовні, наважитись на брутальний вчинок. Жужмом затиснувши комбінацію в одній руці, Марія повернулась обличчям до лейтенанта. — Прошу вашого дозволу пройти, гер лейтенант! Удома в мене залишилася хвора мати, — мовила вона, в думці добираючи німецькі слова.
— Фрау мала непогану фігуру, необачно було так її зіпсувати… Ви за цим не шкодуєте?
Новий вираз з’явився на усміхненому обличчі офіцера, та Марія намагалася відігнати від себе страх, хоч спину їй почало обсипати морозом.
— Сподіваюсь, гер офіцер зважить і на мій стан. Його теж породила жінка…
— Німецька жінка, а не більшовицька… — Він додав щось дуже брутальне і брудне, Марія не зрозуміла цього слова, та шерега солдатів вибухла голосним реготом.
— Прошу дати мені дорогу! — Марія ступила на крок уперед.
— Ану, назад, до іншого бидла! — Страшні очі, оскаженілий оскал рота, в куточках уст пузириться слина. Рука піднімається, випроставши два пальці, двоє вибігають з шереги, спрямувавши приклади автоматів просто їй у живіт.
Вже не страх, а жах проймає всю істоту. Приклади не б’ють, все дужче тиснуть, немов місять чашу її лона… Вона неспроможна навіть повернутися, щоб підставити під залізні кулаки бодай спину… Вона силкується задкувати, та ці двоє крокують по-військовому широко, невблаганні автоматні затильники вгрузають у тіло дедалі глибше й глибше, аж поки не кидають дужим поштовхом напівнепритомну жертву на чиїсь несміливо простягнуті з юрби руки.