Над Шпрее клубочаться хмари

Якась невідома сила примушувала мене захищати капітана: «Ти не була присутня під час їхньої розмови, отже, не знаєш, як було насправді», — наполягала я. «Я знаю Ніну і знала капітана Корейшу, — відрубала Варя, — та й те, як повелася Ніна потім, свідчить за неї і проти нього. Вона нічого не відповіла на це безглузде обвинувачення, просто повернулася й пішла. А невдовзі домоглася, щоб її відчислили, і кудись виїхала. «У безвість», як написала мені з дороги».

Варя ще щось розповідала про той єдиний одержаний нею лист, та лише окремі розрізнені слова долинали до мого слуху, не в’яжучись у цілі речення, а тому й позбавлені змісту. «Капітан Корейша… мій чоловік! Комбат Корейша, Борис Гордійович!» — стугоніло в мені, як стугонить повітря в трубках величезного органа, прориваючись крізь сховані всередині отвори і клапани. Тільки звуки ці не виривалися назовні, а згасали в мені, лишаючи по собі тільки намул, уламки потрощеної домівки. Та ще тупий біль, що ні на мить не вгаває. Не подумай, що мене мучили ревнощі. Я б простила йому випадкову зраду, від щирого серця подякувала б тій жінці, що дала йому короткочасне забуття, зігріла своїм теплом. Але йшлося не про невірність, а про чорну зраду, і зрадив він не мене, а свого бойового друга, покинувши товариша напризволяще, коли той потрапив у біду… За кілька днів я написала Борисові листа, де все це виклала, порадила відшукати Ніну, пояснила, що в мене не може бути дітей, а в нього рано чи пізно неодмінно прокинеться батьківське почуття, бо інстинкт — продовження роду найсильніший з інстинктів, оскільки стоїть на сторожі самого життя… Пробач, я вдалася до зайвих подробиць, але при тобі мені легше було пройти і цей передостанній етап дороги, що привела мене назад, у Німеччину, щоб сплатити свій борг перед Вітчизною…