Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Хтось довів її додому. Мамині очі, розширені так, що видно самі зіниці. Два поспішних кроки до її ліжка. І раптом нестримний зойк: почалися передчасні перейми.
Вона прийшла до пам’яті десь за місяць. Мами в кімнаті вже не було. І взагалі нічого не було: ні болю, ні туги, ні відчуття власного тіла. Немов висотали її всю, лишивши тільки шкарлупиння, та й воно спливає, мов свічка з чорним скоцюрбленим ґнотиком, на якому ледь тліє тьмяний червонуватий вогник.
… Що ти знала про життя, що ти вмієш, на що здатна? Покірливо сконати, щоб звільнити нелюдам простір?.. Твоє горе, пережиті муки, то — краплина в морі загального горя і загальних страждань. Та море — то грізна сила, коли воно розбурхається. А чутки про загони партизанів по лісах поширюються, в місті теж діють невловимі підпільні групи. Грім учинених їхніми руками вибухів долинув аж у цю кімнату. Твій народ не ліг знеможений під чобіт окупантів… Як їй знайти когось? Де шукати?
… Пелагея Петрівна, двірничиха їхнього будинку, схрестивши руки на животі, стоїть посеред кімнати. Монументальна постать із застиглими рисами обличчя, суворий, важкий погляд. Чимсь первісно могутнім віє від цієї жінки, жартома прозваної Борисом «кам’яною бабою». Та Марії добре відомо, яким ласкавим може бути дотик цих загрубілих у важкій роботі рук, що перевертали її, міняли компреси, підносили до уст ложку з їжею.
— Тітонько Пашо, я завтра піду, — каже Марія, киваючи на клумак, приготовлений одяг.
— Іди! Тут тобі нема чого залишатися. — Слова падають байдуже, ніби йде Марія на звичайну прогулянку. Рука неспішно занурюється у величезну кишеню фартуха, щось з неї витягає. Масний згорток, плитка шоколаду. — Візьмеш. Заробила у хвойди з четвертої…
— Знову відриваєте від себе.
— Ет, хіба я до неї пішла б, якби не тобі… В Погребах зупинишся у моєї братової. Відпочинеш, оглянешся, порозпитаєш людей. Саня скаже, на кого можна звіритись. Є чутка, ніби біля Старосілля гуртуються наші. Затямила, як знайти братову? Подаси через неї звістку про себе.
Ти не подала про себе звістки, бо у Броварах тебе схопили. Рейх потребував робочої сили. Фрау Шольц, казани з барвниками, ядучі випари, бруква й картопляні очистки. Тебе хитало від вітру, а ти мусила з рання до вечора підтримувати вогонь під казанами і мішати, невпинно мішати той булькаючий розчин, де вариться жалоба.
… Марія прокинулась від тиші. Вона запала так раптово, що здавалася ще гучнішою, ніж гуркіт бою па підступах до містечка. Невже радянські війська відкотилися назад, невже гітлерівці почали новий наступ, як нахвалялися по радіо і в газетах? Думка про це різонула, мов ножем. Хитаючись, ледве тягнучи обпечену ногу, дочвалала до дверей. У передсвітанковій імлі знайомі будівлі здавались примарними. Позбавлені чітких контурів, вони то розпливалися, то знову застигали у похмурій настороженості. Все таке ж, як завжди, і в той же час зовсім інше. Мабуть, тому, що не чути звичних кроків патрульних постів, стрекоту мотоциклів, що гасають уночі, вкрадливі шерехи поодиноких машин, уривчасті команди…
Повернувшись у свою комірчину, Марія сіла, загорнулась у благеньку ковдру. Не можна лягати, скоро братися до розтопки, та й тривога однаково не дасть заснути. І все ж вона задрімала; прокинулась, коли вже задніло. Збудив її не перший промінь світла, а відчуття зміни, що сталася довкола: крізь тишу проривався невиразний перегук жіночих голосів, швидке цокання дерев’яних підошов. Дівчата з пральні. Може, їх кудись вивозять? Може, збираються вивезти усіх бранок кудись далі, у глиб Німеччини?
Вулицю тепер було добре видно, і Марії впала в око простоволоса жінка, що стрімголов бігла посеред бруку. Хапаючись рукою за горло, вона раз у раз відсмикувала від шиї затиснутий кулак, немов зривала зашморг, що заважав їй крикнути. Раптом цей крик прорвався з несподіваною силою, щойно вона порівнялась з хвірткою, біля якої стояла Марія:
— Наші! До міста вступили наші! Мерщій біжи!
Вони побігли до центру, перетинаючи вулиці, досі пустельні. Спущені жалюзі на крамницях, штори на вікнах жилих будинків, жодного перехожого. Лише з-за ґратчастих парканів, до яких живоплотом тулилися декоративні кущі, долинали тихі шерехи, часом приглушені голоси.
Марія незабаром відстала. Огорнута ганчір’ям нога тяглася за нею, мов важкий чувал, заважаючи бігти. Та зупинилися й ті, що вирвалися вперед. Вони юрмились у завулку близько ратуші, не знаючи, куди податись. Радісне збудження змінилося замішанням. Одні радили чекати тут, інші — бігти далі, до східної околиці, звідки першим знявся гітлерівський гарнізон. І раптом хтось зойкнув, суперечки урвалися самі собою: на вулиці, що вела на майдан з протилежного від ратуші боку, з’явилася військова колона.