Над Шпрее клубочаться хмари

Григорій удруге, втретє перечитує приписку Лідії, потім кидає листа у грубку. Аркуш і конверт миттю спалахують, якусь частку секунди зберігають форму пожмаканого паперу, потім поверх вугілля осідають лише дрібні пластівці попелу. На душі кепсько, так кепсько, ніби по серцю лизнули язички полум’я. Дуже легко бути благодійником, зваливши свою ношу на плечі іншого. Допоможи, мовляв, друже, несила нести! А сам тим часом у кущі. Навіть листа досі не написав Матіні. Правда, не з лінощів і не через забутливість, а з обережності. Нунке, настрашений історією з Вайсом, здається, цілком задовільнився поясненням Григорія і про Агнесу більше не згадує. А от як поставиться до цього Думбрайт, ще невідомо. І те, яку роль відіграватиме бос «чорних лицарів» надалі. Домантович твердить, що Думбрайт з групою курсантів з школи біля Фігераса виїхав кудись аж у Штати, де вони мають пройти гарт і справжню науку. Нунке здебільшого мовчить. Лише іноді прохопиться словом про ненормальність становища, коли не добереш, кому підпорядкований: відомству Гелена чи зарозумілим панам з ЦРУ.

Спрямовані у звичне русло, думки течуть не збочуючись. Ніякий ти не Григорій, не Гриша, а Фред Шульц. От і тримайся, як належить в твоєму становищі…

… Марія намагається не думати про неминучу розмову з Фредом Шульцем. Їй нема з чим таїтися, але не хочеться ворушити минулого. Тим більше, що історія її добре відома Горенку, всім тим, хто готував її до ролі фрау Кеніг. Отже, можна буде обмежитися лише переліком фактів, не вдаючись до подробиць. З тим, що було, покінчено раз і назавжди, відтято, наче ножем хірурга. Збуджений мозок відганяє спогади, силкується не лишити для них найменшої лазівки. Та вони спливають і спливають, ніби вихоплені з темряви яскравим спалахом магнію. Як після ампутації продовжує боліти рука чи нога аж до кінчиків неіснуючих уже пальців, так болить тепер усе пережите, здавалося б, назавжди поховане.