Чінгісхан
- Автор: Ян Василий Григорьевич
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-00909-5
- Переводчик: Анатолій Шиян
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чінгісхан». Краткое содержание книги:
— Не знаю, чи доведеться ще з тобою зустрітися. Ти скажи хоч би твоє ім’я.
Рульовий посміхнувся і збив на потилицю червоний тюрбан.
— Звуть мене Керім-Гулем, коваль. А тебе я пізнаю, хоч ти й не говорив своє ім’я. Твій вороний кінь з легкими стрункими ногами і лебединою шиєю може належати лише тому, про кого вже розповідають казки і співають пісні. Якщо ти будеш тут битися з язичниками, я прийду до твого загону.
Кара-Кончар його вже не слухав. Він уважно вдивлявся в далечінь, звідки з того боку каналу наближалася хмара куряви.
Вимальовувались кінські морди і схилені до грив кипчацькі вершники. Вони кричали, стьобали коней, здалеку долітав глухий шум і рев хрипких голосів.
Спереду скакав чоловік на великому білому коні. Він мотався в сідлі, — ось-ось впаде. Білий тюрбан і жовтий халат були в кривавих плямах; кінь був залитий червоними патьоками, а в шиї коня застряла довга стріла.
Кипчаки вихором пронеслися по мосту.
— Вони близько, вони за нами! Рятуйтесь! — долинули їхні відчайдушні крики.
Кара-Кончар біля воріт міста стримав вороного жеребця, який гарячкував і гарцював, побачивши, як мчать коні.
Кипчаки влетіли у ворота, за ними в’їхав Кара-Кончар із своїми супутниками. Ворота з тягучим рипінням зачинили їх важкими колодами.
Один вершник зупинився біля сторожів і розповідав:
— Новий султан Хумар-Тегін послав нас захопити дві сотні монголів. Вони забрали нашу худобу. Побачивши нас, вони помчали, як перелякані щури, покинувши захоплене стадо. Хто знав, що вони готували пастку і нашу загибель! Біля саду Тілляли налетіли на нас із засідки тисячі дві оцих скажених язичників. Вони оточили нас з усіх боків, вражали здалеку довгими стрілами, збивали вершників і ловили коней. Всі наші хоробрі воїни загинули там! Ось усе, що лишилося від нашого загону. Для чого султан послав нас на цю бойню?
— А навіщо ви обрали поросячого султана? — вигукнув Кара-Кончар.
Всі оглянулись: хто наважився сказати таке слово про султана?
А Кара-Кончар кричав далі:
— Аллах і боягузтво вигнали з Хорезму злу суку царицю Туркан-Хатун і всю зграю її дармоїдів. Втік і товстозадий шах Мухаммед. Тепер собаки рвуть його, мов падло! Коли вся зграя шакалів виметена вітрами бурі, ви вирішили обрати собі нове городнє опудало Хумар-Тегіна! Справжній хазяїн йому не довірить навіть двох облізлих цапів, а ви зробили його начальником війська, і ви таки вручили йому оборону міста!.. Рабське ви плем’я! Не можете жити без палиць…
Двоє джигітів, супутників Кара-Кончара, заступили його.
— Тихше, Кара-Кончаре! Адже тут навколо кипчаки. Вони одного з шахом роду. Їдьмо звідси!
Воїни і сторожі, що були біля воріт, остовпіли від слів «чорного вершника».
— Що це за сміливий джигіт? Але ж він сказав правду. Хіба Хумар-Тегін раніше відзначався в бою, хіба він визначався безкорисливістю чи розумом? Уся сила його в тому, що він ходив хвостом за шахинею Туркан-Хатун. З такими султанами всі ми пропадемо.
Кара-Кончар не поспішаючи їхав головною вулицею Гурганджа і чорними суворими очима поглядав на зустрічну юрбу. Своїм супутникам він сказав:
— Ідіть на базар, знайдіть там чайну Мердана. Всі його знають. Там ждіть мене. Зараз я поїду сам.
Половина крамниць базару була зачинена. А в тих, де купами лежав шовк і тонкі шерстяні тканини, продавці вже не закликали покупців. Вони тоскно сиділи кружка і міркували: що буде?
— Якщо вороги обложать місто, ми не продамо ані ліктя. Хто захоче купувати, коли язичники, мов звірі, увірвуться в місто і все візьмуть дурно? Та чи вціліє наша голова?
Башта Вічного Забуття була біля палацу хорезм-шаха. Одним боком вона виходила на майдан. Під’їжджаючи до неї, Кара-Кончар вдивлявся у невеликі круглі душники, що заміняли вікна, і думав: «Де, за яким віконцем захована вона, квітка пустелі? Чи жива вона? А якщо жива, то чи зберегла вона солодкі риси невинного обличчя, іскристі очі і ніжні дівочі руки? У цій жахливій башті люди божеволіють, жінки стають дряхлими старухами… Може, і Гюль-Джамал, прикута ланцюгом до стіни, тепер…» — і він жахнувся, подумавши, кого він побачить. Краще смерть, відразу смерть у бою, ніж побачити її, світло його життя, іншою, бридкою, божевільною…
Коло низьких залізних дверей башти на східцях дрімав бородатий сторож з кривою старою шаблею на. колінах. Коло нього на килимку лежало кілька сухих коржів і в дерев’яній чашці два чорних мідних дирхеми. Погано зараз родичі піклуються про в’язнів! Думають лише про себе, як би самим урятуватись! А в душнику стіни просовувались кістляві, сухі руки і лунали крики: