Чінгісхан

Рятуючись від монголів, Кара-Кончар пробирався пісками до ріки Джейхун. Вдалині розтягнутим цепом час від часу з’являлись монгольські загони. Всі вони рухались на північ, до Гурганджа. Доводилося завертати назад, у піски, робити довгі обходи, розпитувати випадкових кочівників, які з страху металися по Кзилкумах, тому що звідусіль насували монголи.

Разом з Кара-Кончаром їхало двоє зчорнілих від спеки туркменів у великих баранячих шапках — завжди похмурий хлопчик і бородатий дервіш.

Вночі, при тьмяному світлі місяця, подорожні прокрались непоміченими до берега ріки, що широко розлилася. Вони пройшли кабанячою стежкою крізь високий очерет і опинилися коло води. Кілька великих незграбних човнів— каюків з високо піднятими носами пливли мимо. В них видно було людей, коней, баранів. На крики й просьби пустити в човни звідти відповідали: «Аллах вам допоможе, у нас немає місця».

На одному човні відгукнулись:

— Правовірний не покидає правовірного у біді! — І рульовий скерував човна до берега. Він погодився довезти всіх до самого Гурганджа.

— Скільки ж ти хочеш за провіз? — спитав Кара-Кончар.

— Е, про що говорити! Сьогодні і гроші, і речі, і худоба — все не має ціни, все переплуталось. Ти зараз у біді, і я в такій самій біді: мій дім розгромили, сім’ю вирізали. Нащо мені і для кого збирати гроші? Пливіть!

Міцний великий човен забрав подорожніх і їхніх коней і швидко поплив, погойдуючись на каламутних хвилях широкого Джейхуну. Іноді на правому березі з’являлися монгольські роз’їзди. Тоді човен тримався ближче до лівого берега. Через чотири дні човен в’їжджав у широкий канал, що розтинав Гургандж на дві частини: старе місто, оточене високим муром, і передмістя, де будинки ховалися в тутових садах.

Кара-Кончар витяг з-за пояса шкіряний мішечок, затягнутий шнурком, відрахував десять золотих динарів і поклав їх на широку долоню власникові човна.