Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Нехай буде так, Атаве. Тоді я ще трохи тобі поліпшу настрій.

— А чи не занадто багато хороших новин за один день?! Я і так після новини про те, що Ліна жива, найщасливіший демон!

— Гарних новин багато не буває! Я хотів відразу сказати, але в метушні забув. А зараз згадав. Я на представленні купив учня. Хоч і розлютив цим Зонколана сильно. Сподіваюся, він уже заспокоївся.

— Ну, купив, то й купив. Хоча навіщо треба було такі гроші викидати?

— Зонколан так само сказав. І мало не вбив мене. Але не це головне. Так ось — у хлопця чорне Зерно. І дуже сильне.

— Ось це так новина! Чого ж ти одразу не сказав! — професор аж підстрибнув зі стільця.

— Та кажу ж — забув. Але є в мене одне прохання до тебе. Я розумію, що говорю нісенітницю. Цей хлопчина з дуже світлою душею. Я навіть не знаю, як він далі буде вчитися, але пообіцяй мені, що душа хлопця такою й залишиться. Не треба його робити темним.

— Ну й умови ти мені ставиш. Якщо йому судилося стати сильним Некромантом, то він стане темним.

— Але ти ж не став. Ось і зроби так, щоб і його це минуло. Ну що, домовилися?

— Добре. Я постараюся, — пообіцяв демон. Він подивився на пісочний годинник, що стояв на столі, і підхопився. — Щось засиділися ми з тобою, Ніку. Пора вже на Раду бігти. А то ці старі точно лаятимуться й бурчатимуть.

Вони вийшли з класу та швидкими кроками пішли на Раду магів. Попереду поспішав Атавхаї, а Нік намагався не відстати. Через дві хвилини Нік зрозумів, що стежити за маршрутом у нього не виходить, вся увага була зосереджена на спині демона. Незабаром вони все-таки дісталися до кабінету директора Школи, де мали зібратися головні дійові особи магічної Ради. Вони зупинилися біля дверей, щоб віддихатися.

— Таки запізнилися, — сказав Атавхаї. — Нічого, нехай трохи погніваються. Ну що, Ніку, ти готовий?

— Ще кілька секунд. Потрібно віддихатися і трохи причепуритися, — відповів Нік, намагаючись відновити дихання та поправити одяг, який розтріпався від швидкої ходьби.

— Досить вже, пішли. Ти не дівка на виданні. І так добре.

— Атавхаї, ти ж не хотів туди іти. Може, мені самому зайти?

— Ні! Ти лист від Ліни пам’ятаєш. Віднині я за тобою постійно наглядатиму. А вже щоб залишити тебе наодинці з цими старими надутими упирями — не дочекаються. Та й мені подобається лякати їх своєю присутністю. Ну, ходімо!

Професор відкрив двері та підштовхнув Ніка всередину кімнати. Скоріше, це був невеликий зал. Хоча двері були трохи замалі для демона і йому довелося сильно нахилятися, щоб увійти, але всередині перед Ніком відкрилася досить велика й висока кімната. Одна стіна була повністю з вікон, і вечірнє сонце заливало її м’яким світлом останніх променів. Навпроти входу починався довгий стіл, на чолі якого сидів директор Школи Магістр Хеган. Нік не міг визначити, скільки йому років. Маги жили набагато довше звичайних людей, але цей виглядав літнім навіть серед магів. За столом сиділо ще з десяток магів, декого він бачив на урочистій частині. Серед них був Зонколан, що трохи заспокоїло Ніка.