Сліпобачення

Ще на Землі Роберт Каннінґем не приховував своєї думки щодо присутності на борту комісара. Вона була очевидною навіть для топологічно сліпих.

Мені завжди було складно уявляти себе ним. І річ не лише в його позбавленому емоцій обличчі. Часом навіть тонші його особливості не відображалися на гранях. Можливо, він навмисно гамував їх, обурений присутністю в команді так званого «крота».

Я не вперше спостерігав таку реакцію. Кожен, до певної міри, зневажав мене. О, вони добре ставилися до мене — або гадали, що добре. Вони терпіли моє втручання, співпрацювали зі мною та виказували значно більше, ніж самі здогадувалися.

Але під грубуватою Шпінделевою товариськістю, під терплячими поясненнями Джеймс не було справжньої поваги. Та і як би вона могла з’явитися? Ці люди — авангард науки, що своїми досягненнями підкорили її осяйну вершину. Їм довірили долю світу. А я був стукачем для дрібних мізків, що лишилися вдома. І навіть це не мало значення, коли ми настільки віддалилися від дому. Просто баласт. І з цим нічого не вдієш. Не було чого й перейматися.

І все ж Шпіндель називав мене комісаром напівжартома. Каннінґем повірив ярликові без усяких застережень. І хоча за роки роботи я натрапляв на багатьох схожих на нього, але всі вони лише намагалися сховатися від мого погляду. Каннінґем — перший, кому це вдалося.

Під час підготовки я старанно намагався вибудувати з ним стосунки, знайти шматочки мозаїки, яких бракувало. Якось я спостерігав, як він працює на хірургічному симуляторі й випробовує нові — аж сяючі — інтерфейси, які проводили його крізь стіни й кабелі. Він тренував хірургічні навички на гіпотетичній моделі прибульця, яку для цього вибудував комп’ютер. Сенсори й суглобисті маніпулятори скидалися на лапи здоровенного павука, що тяглися з пристрою вгорі. Немов одержимі духами, вони кружляли й виплітали тенета навколо напівімовірної голографічної істоти. Тіло самого Каннінґема лише трішки тремтіло, а з кутика його губ звисала цигарка.

Я чекав, коли він зробить перерву. Нарешті його плечі розслабилися, штучні кінцівки обвисли.

— То що, — я постукав себе по скроні. — Навіщо ти це зробив?

Він не озирнувся. Сенсори над розітнутим тілом повернулися і втупились у нас, наче очі на стеблинках у краба. Саме там перебувала зараз свідомість Каннінґема, а не в накачаному нікотином тілі переді мною. Ось це було його очима, його язиком чи ще якимись незбагненними штучними органами чуттів, які він застосовував, аби аналізувати надіслані машиною дані. Ці сенсори були спрямовані на мене, на нас — і якщо в Роберта Каннінґема досі лишилося щось схоже на зір, він зараз дивився на себе очима, що були на віддалі двох метрів від його черепа.

— Що саме зробив? — нарешті відгукнувся він. — Удосконалення?

Удосконалення. Неначе він просто оновив свій гардероб, а не вирвав усі органи чуття і вставив у рани нові.