Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Але мені дуже допомогло б саме твоє резюме. Те, що ти вважаєш важливим, потрібно не менш, ніж самі дані.
Якусь мить він роздивлявся мене. Пробурмотів щось багатослівне й недоречне.
— Важливо те, чого бракує, — сказав він за хвилину. — Звісно, тепер у мене є чудові зразки, але я й досі не можу виявити у них генів. Синтез білків практично пріонний[85] — реконформаційний шлях замість звичної транскрипції. От тільки я ніяк не можу збагнути, як вимуровують стіну ці вже готові цеглинки.
— А чи є якийсь прогрес на енергетичному фронті? — запитав я.
— Енергетичному?
— Аеробний метаболізм на анаеробному бюджеті, пам’ятаєш? Ти казав, у них надто багато АТФ.
— Із цим я розібрався. — Він видихнув дим; далеко на кормі шматочок іншопланетної тканини перетворювався на рідину й розкладався на хімічні шари. — Вони спринтери.
Збагни, якщо зможеш. Я не зміг.
— Що ти маєш на увазі?
Біолог зітхнув:
— Метаболізм — це компроміс. Що швидше ти синтезуєш АТФ, то дорожчою стає кожна молекула. Виявляється, шифратори в її виготовленні набагато ефективніші, ніж ми. Тільки відбувається це в них надзвичайно повільно, що не має бути серйозним недоліком для істот, які проводять значну частину свого часу в сплячці. «Роршах» — хай би з чого він постав — міг дрейфувати тисячоліттями, перш ніж тут з’явитися. Цілком вистачить часу, щоб запастися енергією для періодів високої активності. А щойно закладено фундамент, гліколіз проходитиме блискавично. Двотисячократна віддача й жодної потреби у кисні.
— Шифратори — спринтери. До самого кінця.
— Можливо, вони від народження завантажені АТФ і спалюють його протягом життя.
— А чи довго воно триває?
— Гарне питання, — визнав він. — Живи швидко, помри молодим. Якщо вони дозують витрати й залишаються здебільшого у сплячому стані, то хто знає?
— Гм.
Шифратора з розкинутими навсібіч щупальцями віднесло з центру в’язниці. Один витягнутий мацак торкнувся стіни, інші продовжували гіпнотично погойдуватися.
Я пригадав інші мацаки, не такі ніжні.
— Ми з Амандою загнали одного в натовп. Він…
Каннінґем повернувся до своїх зразків.
— Я бачив запис.
— Вони розірвали його на шмаття.
— Угу.
— Маєш здогади, чому?
Він знизав плечима.
— Бейтс вважає, що там може бути щось на кшталт громадянської війни. А яка твоя думка?
— Я не знаю. Може, майор має рацію, а може, шифратори — ритуальні канібали чи… вони прибульці, Кітоне. Чого ти від мене хочеш?
— Але ж вони не зовсім прибульці. Принаймні, не розумні. А війна передбачає інтелект.
— Мурахи постійно ведуть війну. Це не доводить нічого, крім того, що вони живі.
— А шифратори живі? — запитав я.
— Що за дивне запитання?
— Ти вважаєш, що «Роршах» вирощує їх на чомусь типу конвеєра. Ти не можеш знайти жодних генів. Може, вони просто біомеханічні машини?
— Це і є життя, Кітоне. Ти сам такий, — ще одна доза нікотину, новий шквал чисел, інший зразок. — Життя — це не або/або. Питання в ступені.
— Я запитую, чи природні вони? Чи штучні?
— Чи є штучним термітник? Боброва загата? Космічний корабель? Звісно. Чи збудовані вони організмами, що природно еволюціонували і діяли природно? Саме так. Тож поясни мені, як що-небудь у всьому величезному мультивсесвіті може бути не природним?
Я спробував стримати роздратування.
— Ти знаєш, про що я.
— Твоє запитання позбавлене сенсу. Витягни вже голову з двадцятого століття.
Я здався. Здається, за кілька секунд Каннінґем зауважив тишу. Він витягнув свою свідомість з механізмів і поглянув на мене живим поглядом, неначе шукав комара, який несподівано перестав дзижчати.
— Чим я тобі не вгодив? — запитав я. Безглузде запитання, цілком очевидне. Не варто жодному синтезисту бути таким… таким прямим.
На мертвому обличчі засяяли очі.
— Обробка інформації без її розуміння. Саме цим ти займаєшся, так?
— Це страшенне спрощення.
— Гм, — кивнув Каннінґем. — Тоді чому ти не можеш збагнути, наскільки марно зазирати нам через плече й слати додому листи нашим господарям?
— Хтось має підтримувати зв’язок із Землею.
— Сім місяців в один бік. Довго чекати на відповідь.
85
Пріони — білкові інфекційні гени, що не містять генетичної інформації. Викликають захворювання групи губчастих енцефалопатій (коров'ячий сказ).