Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Тож поки що ми притримуємося версії про лейкоцитів з мацаками.
— Головним чином. Але знаєш, вони не ввійшли у петлю. Тварини з інстинктивними алгоритмами схильні до самоповторення. Навіть найрозумніші з них тиняються кліткою чи вилизують свою шерсть. Стереотипна поведінка. Але ці двоє, вони просто ретельно оглянули свої вольєри — і вимкнулися.
На записі в КонСенсусі вони і досі рухалися, повзаючи по одній стіні, по другій, по третій… Намотуючи витки, вони дослідили всю поверхню стін, не пропустивши ні сантиметра.
— Вони щось робили після цього? — запитав я.
Вона знову знизала плечима.
— Нічого особливого. Ворушаться, якщо до них торкнутися. Гойдають своїми мацаками туди-сюди — практично постійно, але, здається, жодної інформації не передають. Невидимими не ставали, жодних вибриків. На певний час ми висвітлили стіну між ними, щоб вони могли бачити один одного, навіть відкривали звукові та повітряні канали — Роберт подумав, що вони могли б спілкуватися через феромони, — але марно. Вони навіть не зреагували один на одного.
— А ви намагалися, скажімо, мотивувати їх?
— Як, Сірі? Здається, компанія їх не надто цікавить. Їжею ми їх теж підкупити не можемо, бо не знаємо, чим вони харчуються. Роберт каже, що вони в будь-якому разі не повмирають від голоду. Може, вдасться домовитися з ними, коли зголодніють.
Я вимкнув архівні записи і повернувся до перегляду в реальному часі.
— А може, вони їдять… ну, не знаю, радіацію? Чи магнітну енергію. Клітка здатна генерувати магнітне поле?
— Уже намагалися, — вона перевела подих і випростала плечі. — Але думаю, на це потрібен час. У Роберта було лише кілька днів, а я сама лише день тому вилізла із саркофагу. Ми спробуємо ще.
— А як щодо негативної стимуляції? — запитав я.
Вона кліпнула.
— Тобто піддати їх тортурам?
— Не обов’язково настільки грубо. У будь-якому разі, якщо вони не розумні…
Тієї миті Сьюзан зникла.
— Кітон, невже ти висловив таку пропозицію? Зрікаєшся усієї тієї дурні з невтручанням?
— Привіт, Саша. Ні, звісно ж, ні. Просто складаю перелік того, що вже спробували.
— Добре, — сухо відказала вона. — Не хочеться думати, що ти здаєш позиції. Ми зараз трохи відпочинемо, тож можеш піти побазікати з Каннінґемом. Ага, іди. І не забудь розповісти йому свою теорію про іншопланетян, що харчуються радіацією. Нехай і він посміється.
Біолог стояв на своєму посту в біомедичному відсіку, хоча всього за метр від нього було порожнє крісло. Між пальцями лівої руки димить незмінна цигарка. Права рука награвала сама для себе, по черзі постукуючи великим пальцем по інших — від мізинця до вказівного і назад. Вікна з даними пропливали перед біологом, але він на них не зважав.
Я підійшов до нього ззаду, спостерігаючи, як колихаються його грані. З його горла долинали м'які склади:
— Ісборейх ве-іштабах ве-іспорар ве-ісроймам[84]…
Не схоже на його звичну літанію. І на ту мову, якою він зазвичай спілкується, теж не схоже. Іврит, підказав КонСенсус.
Це звучало майже як молитва…
Вочевидь, він почув мене. Його грані стали пласкими й практично непридатними до розшифрування. Останнім часом ставало надзвичайно складно розгадати хоча б когось, але попри ці топологічними катаракти саме Каннінґема було найскладніше прочитати.
— Кітон, — сказав він, не озираючись.
— Ти ж не єврей, — зауважив я.
— Він було, — за мить я збагнув, що йдеться про Шпінделя. Каннінґем плутався в особових займенниках. Але Ісаак Шпіндель був атеїстом. Як і всі ми. Принаймні, так було під час відльоту.
— Я не знав, що ви знайомі, — сказав я. Це було проти звичних правил.
Не дивлячись на мене, Каннінґем впав у крісло. У його голові — і моїй також — відкрилося нове вікно з підписом «Електрофорез».
Я спробував знову.
— Вибач. Я не хотів втру…
— Сірі, я можу тобі чимось допомогти?
— Я сподівався, що ти зможеш швиденько просвітити мене щодо результатів своїх досліджень.
Через канал проходила періодична таблиця іншопланетних елементів. Каннінґем відіслав її у лог-файл і взявся за інший зразок.
— Я все вніс у КонСенсус.
Я спробував натиснути на його его.
84
Рядок із кадиша, єврейської поминальної молитви: «Хай благословиться, возвиситься, піднесеться, возвеличиться…» (далі: «…і прославиться Ім'я Святого»).