Тварина, обдарована розумом

«Острови Флорида-Кіс мене не вабили ні своїми мочарами, ні високими деревами, ні трактом з мостами, перекинутими з острова на острів, що добігав аж до Кі-Уеста. Я хотів іншого острова, зі скелями, острова, що стояв би самотньо, оточений рифами, й коли я побачив скелі Хуатвею з «Карібі», що стояла на якорі в невеличкій гавані, в мене затьохкало серце: «Карібі» — це красива лакована іграшка для дорослих, юнацька мрія, що стала дійсністю у віці, коли це ще може принести радість. А тепер я мушу силувати себе, щоб виплити на ній у море. Арлетта читає на носі яхти. Коли б вона лишилася зі мною в кокпиті, ми знову стали б розмовляти про Бі й Фа. А коли я тут, у кабіні, сиджу сам, зігнувшись за кермом «Карібі», то трохи вгамовуюся. Арлетта відчуває це, їй теж нелегко, й вона тільки вдає, що читає. Звідси, де я стою, бачу з того боку рубки лише широкі криси великого бриля, що затуляє її голову від сонця. Арлетта, певне, скинула бікіні, аби сонце могло позолотити незасмаглі місця її шкіри. Навіть думка про її тіло тепер мене не втішає. Чудно, душевний біль вгамовує навіть саме бажання, хоча кохання залишається. Мабуть, у стражданнях є щось занепадницьке, що примушує тебе ще більше губити себе, каліцтво, яке вимагає нових і нових каліцтв. Неправда, тричі неправда, що в стражданні таїться якась магічна мужність! Страждання — це поразка, параліч, самозневага. Воно ніколи нічого доброго не давало, його треба тільки здолати. І я, щоб здолати його, граюся з «Карібі». Ця яхта — мій допінг, морська хитавиця мене заколисує. Я втікаю сам від себе, свідомо втікаю сам від себе. Тримаючись обома руками за кермо, я підставляю «Карібі» південно-західному вітрові й сам прихиляюся до лівого борту. Вітер підтримує мене, через рівні проміжки часу по моєму стегні перекочуються довгі хвилі, що наступають на мене збоку. Я продовжую йти в відкрите море, переді мною пролягає океанська неосяжність, без жодного людського сліду. За мною віддаляється й віддаляється земля, ховається в тумані, пахощі трави, листя й диму поволі розчиняються в солоному повітрі, якось гостріше пахне лаком, яким пофарбована яхта. За мною слід зігнутий вправо. Йду з швидкістю, мабуть, вісім вузлів. Я прокладаю собі шлях, відкидаючи з обох боків форштевня піну. На великому синьому вітрилі жодної складки. Воно все надуте вітром, червоний генуезький кліпер випнувся, наче аеростат, зігнувши щоглу, ванти праного борту натягнуті й деренчать, мов струни скрипки, під сильним натиском чотирибального морського вітру, який щоразу дужчає, але не загрожує такою небезпекою, щоб я став згортати вітрила й занепокоєно шукати сховища. Небо безхмарне, сонце ще високо, блакить моря заспокоює нерви. Яскраво-блакитна барва моря не віщує небезпеки. Вітер і хвилі стримують себе, ніби хочуть показати, що в них ще є сили, мов той тигр, котрий спокійно муркотить, а в самого гнівно напружуються могутні м’язи, як хвилі, що здіймаються над морем, але не шаленіють. Я заціплюю пальцями стерно задля насолоди попестити гладеньке червоне дерево, хоча немає потреби керувати яхтою: «Карібі» йде рівно, не перехиляється, не віддається на поталу вітрові й хвилям, ковзаючи в тиші або, вірніше, серед ледь чутних, заколисуючих шумів, з яких створена тиша. Ніс яхти розтинає воду, наче шовкову тканину, хвилі плещуть у борт корпусу, вітер свище в натягнутих вантах, риплять на шківах надувні човни, стогне весь корпус яхти, провалюючись між хвилі, й лячно здригається, коли злітає на гребінь хвилі, напівптах, напівриба, одне крило червоне, друге синє, а тіло — привабливе, гладеньке, лаковане і ковзає морем.