Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Ситуація така, — я спробувала заспокоїтися і виразно все пояснити. — Скоєно злочин. Я його розкрила. Тепер потрібні ваші свідчення, щоб головний начальник був упевнений у моїй правоті. Я вам це кажу, щоб ви не почали нервувати, щось перекручувати або замовчувати. По суті, мені вже все відомо. Спроби обдурити слідство тільки згубно позначаться на вашій репутації. Ще раз зауважу: ваші свідчення нікого не підставлять і нічого не змінять. Вони потрібні просто «для ключки».
— Вашого начальника звуть Галиною? — стримуючи якусь дивну посмішку, поцікавився Хомутов. — Гаразд. Усе зрозуміло. Точніше, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Ось капці. Проходьте. Будемо пити чай і засовувати.
Я знітилася. Ну чому вічно потрапляю в жахливо безглузді ситуації?
— Е-е-е… Розумієте… Буду з вами відверта. Пройти не можу через проблематичність скидання чобіт.
Хомутов, не розуміючи, підозріливо глянув на мої ноги. Потім про щось ніби здогадався й хитро посміхнувся.
— Шкарпетки драні, чи що? Гаразд, проходьте, не роззуваючись. Я за тиждень все одно підлогу помити збираюсь.
Ще хвилину я роздумувала, чи варто обурено доводити цілість своїх шкарпеток, чи моє «як ви могли подумати?!» звучатиме не зовсім божевільно?!
— Якщо мої свідчення настільки несуттєві, чому б вам не написати їх самій? — озвався Хомутов, миттєво роблячи попередню тему неактуальною. — І взагалі, який злочин? До чого тут я?
— Як, ви не чули про зникнення акторок з театру «Сюр»? А ви взагалі в курсі, що цей театр ставить спектакль за мотивами вашої книги?
— У курсі, — Хомутів галантно підставив лікоть і, витираючи мною шпалери вузького коридору, галантно провів до кухонного столу. — Театр ставить спектакль. Акторки втікають із нього. Нічого дивного. Виходить, такий спектакль… Від мене ось навіть дружина пішла через цю книжку. Пішла з дому й не повернулася…
— Зникла без вісти? — чомусь я перейшла на співчутливий шепіт.
— Якби ж то! — зітхнув Хомутов, підсовуючи до мене заварювальний чайник. — Зі звістками. Регулярно дзвонить, вимагає аліментів. Каже, що я мушу покинути писанину та почати працювати й заробляти. Я кидаю, починаю працювати… але не заробляю. Бачите — карма.
Чай виявився на рідкість смачним. Я перейнялася до Хомутова ще більшою повагою. Як рідко можна зустріти людину, що вміє талановито чаклувати над заваркою!
— Загалом, чув я про зникнення цієї красуні. Зникла кароока білявка в розквіті сил, — Хомутов потягував чай, споживаючи задоволення маленькими різкими ковточками. — Причому, не від негідника Кирюші чув, а від далеких знайомих. Кирюша мені про все це й словом не обмовився.
— Тобто?
— Не з’являвся він у мене вже давненько. Я, коли ще сценарій Кирюхин вичитував, відразу сказав: «Головну роль повинна грати справжня панянка. Така довгонога кокетуха. Щоправда, проблем з такою — не розгребеш». Кир сказав, що така в трупі є. І що її, швидше за все, на роль і призначать. Хоча сам Кирюша хотів якоїсь іншої…
— А звідки ви взагалі Кирила знаєте? — весь план моєї розмови збився й перекособочився.
— З пологового будинку. Ми його звідтіля забирали. Я та мій брат — Кирюхин батько.
— А, — єдине, що я знайшла, аби відповісти. Раз Хомутів — родич, значить, добровільно інформації, котра ганьбить честь і гідність Кирила, надавати не стане. Нічого, ми йому не скажемо, на кого збираємо компромат.
— Беріть печиво, — Хомутов підсунув до мене целофановий кульок із розплющеними ведмедиками та зайчиками. — Вечеряти вам не пропоную, бо нема чим.
У чоловіків, від яких пішли дружини, вечерь, знаєте, не буває.
— Повинні ж ви платити за квартиру, — охоче підхопила я.
— Кривдите! — незрозуміло чого обурився Хомутов. — Просто ліньки готувати. Це ж треба магазин відвідати, в підвал по консервацію піти… Ні. Не хочу. Я тут господарством більше не займаюся. Звідтоді, вважай, як дружина пішла, так і закинув усе. Рік уже. А для кого старатися? На біса щось робити? Підвал он взагалі молоді під майстерню віддав. Так мені й треба!
Хомутов раптом на мить завмер, а потім заговорив швидко.
— До речі, про вечерю. Маю одну кумедну історію. Познайомився нещодавно з одним неодруженим джентльменом. Той ось уже кілька років харчується оголошеннями про знайомства.
— Відкрив шлюбну агенцію, чи просто газети жує? — поцікавилась я. Розплющені звірі виявилися з дуже смачного тіста. Я ніяк не могла змусити себе стати пристойною і припинити пхати руки в кульок із печивом.