Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Я оглянула її з тім’я до шиї (від подальшого разглядання неосяжної режисерки помірковано відмовилася заради економії часу) і переконалась у наявності розглянутого об’єкта, тож вирішила не дозволяти заплутати мене остаточно.
— Ні. Ви на місці. Я ж бо вас бачу.
— А раптом ви теж зникли?
Ці дурниці вкотре загнали мене в глухий кут.
— Ні, — я нарешті знайшла, що сказати, — я цього поки що не читала. Виходить, зникнути не могла.
— Логічно, — впокорилася режисерка. — До речі, саме ось цього рукопису я теж не читала, а читала сам збірник. У книжці, в читальному залі міської бібліотеки. Не могла ж я прийняти п’єсу й не переглянути первинних джерел. А в продажу Хомутова ніде нема. Випрохувати ж у автора рукопис для мене Кирило чомусь посоромився.
І ще одне очко на користь моєї гіпотези. Я чемно подякувала режисерці й буквально втечею врятувалася від її розпитувань та по-дитячому наївного: «Але я ж вам усе розповідаю! А ви мені?».
Лже-рукопис я конфіскувала з наміром податися з ним просто до Хомутова, щоб з’ясувати авторство.
«Не смій! Спочатку прочитай, що там. Не можна зчиняти паніку завчасно», — скомандували мені зсередини, і я була змушена підкоритися.
Завбачливо полишила «Форд» у одному з завулків центру, набрала номер мобільного, який уже, за моїми припущеннями, було надано в користування Тигрі. Слухавку довго не брали, і я вже почала хвилюватися.
— Блін, та що це за фігня така! — почувся раптом голос Сестриці. — Як же ж її ввімкнути?
— Ти вже ввімкнула, — повідомила я. — Забула тебе попередити: тут кнопка без напису. А що ти зробила з Тигрою?
— Вона чергує біля вікна. Ми в під’їзді напроти потрібного будинку. Об’єкт не виходив. Нам нудно вже.
Спираючись на докладні Настусині описи, я знайшла потрібний під’їзд лише з третьої спроби.
— Навпроти будинку три під’їзди, — зауважила я.
— Але ти ж знайшла, — безневинно посміхнулася Сестриця, — виходить, я пояснила правильно.
Сперечатися не хотілось. Я відпустила дітей на заслужений відпочинок і домовилася, що Тигра пришле мені Тіма за три години. Побоюючись забруднитись, я скинула світлу куртку й запхала її в пакунок. Видерлася з ногами на підвіконня в під’їзді, ще трохи потренувалась, приловчилася переглядати рукопис, не випускаючи з-під контролю під’їзд, із якого міг вийти Кирило. Виходило досить нервово, але продуктивно.
Уже за п’ятнадцять хвилин я почала перегортати сторінки, не читаючи. Один в один передрук із оригіналу. Я прочитувала перший і останній абзац сторінки, і, знаходячи неповторно-хомутовські слівця та звороти, пригадувала, що вже читала їх.
Виходить, на цій сторінці Кир нічого не змінював. Звичайно, річ потребувала докладнішого вивчення. Але обставини не сприяли заглибленню в читання: це могло завадити стеженню.
«Стоп! — засигналило в мозку ближче до другої частини рукопису. — Цього, начебто, в книзі не було».
«Швидше за все, було, але ти не пам’ятаєш. Стиль очевидячки хомутовський. Неможливо так підробити».
«Почитай цей розділ уважніше!» — наполягали зсередини.
Я погодилася — і розкрила грандіозний злочин.
Розділ про те, що потаємне, стаючи очевидним, зазвичай виявляється ще й небезпечним
Перебування біля під’їзного вікна наодинці зі своїм відкриттям кепсько вплинуло на мій стан. Я думала, що збожеволію від нетерплячки. Здогад про Кирилів задум був настільки театральним, що повірити в нього просто так навряд чи вдалося б. Належало ще раз усе перевірити. Причому, зробити це хотілося негайно. Необхідно було терміново поговорити з Хомутовим. Спостережний пункт не дозволяв себе залишати, і я безглуздо черкала в записнику щось схоже на план майбутніх дій, переконуючи себе, що цим, мовляв, наближаю розв’язку. Насправді план виходив дурнуватий і тільки додавав плутанини до каші в моїй голові. Щось на кшталт: «Хто Кир Хомутову? На фіга?». Малося на увазі — «навіщо Хомутів віддає свою книжку в лапи якогось стороннього сценариста?». Я вже двічі дзвонила Тигрі, яка обіцяла прислати мені Тіма з хвилини на хвилину.
«Власне, чого ти так завелася? — здоровий глузд намагався врозумити мене. — Подумаєш, у рукописі на один розділ більше, ніж у самій книжці. Може, Хомутов дійсно писав цей розділ, а редакція перед віддаванням до друку його викинула. Теж мені, головний доказ проти Кирила…».
«Ось про це я в Хомутова і запитаю. Писав, чи не писав? Ось у чім питання! Виключно для твого задоволення, — огризалась я. — І так же зрозуміло, що розділ цей дописував Кирило. Як пообіцяв Ксенії, що „розчистить“ їй шлях до головної ролі, так і сів писати. Зумисне підробив стиль автора, щоб не викликати підозр у акторок. Зумисне вписав розділ ближче до кінця. Все зробив, аби спровокувати зникнення дівчаток».