Історія однієї істерії

А навіщо тобі, власне, розшифровувати місце? Маєш вагомі докази проти Кирила, то вже можна ні про що не турбуватися. Георгій з’ясує. Залучить своїх «хлопців» і прочеше міліметр за міліметром увесь район навколо будинку Хомутова. Допитають хлопчиська, врешті-решт. Якщо вдасться довести, що цей розділ дописав Кир, то, зважаючи на все вже відоме, сценарист не відмовиться давати свідчення. Зі свого боку я вже була твердо переконана, що винен саме Кирило. До Хомутова належало зайти просто для очищення сумління. Згадуючи, що Кирило говорив про Лару з Аллою в теперішньому часі, я була впевнена, що дівчата поки живі. Виходить, уся ця історія ще може завершитися хепі-ендом. Виходить, я не маю права діяти непідготовлено. Успіх операції залежав тепер від того, чи зумію я переконати Георгія в необхідності «штурмувати» Кира і хомутовський район. Звичайно, гіпотеза про те, що Кир заманив акторок у пастку самим додаванням розділу до якоїсь книжки, з самого початку викличе в нього недовіру. Надто вже незвичайний метод.

«І довести це неможливо, — уявляла я реакцію Жорика. — А за що моїм хлопцям його затримувати? Власне, де склад злочину? Розділ дописав? Теж мені — зловмисник. Якби „убив словами“ — це ще на щось схоже, а тут же ще кумедніше — „викрав силою слова“… І заради чого? Заради того, щоб якась Ксенія отримала роль, котрої взагалі й сама не надто хотіла… Так, так. Раз утекла — значить, не хотіла… Якесь усе це надто хистке…»

Загалом, до розмови з Георгієм належало підготуватися ґрунтовно. Саме про це я й повідомила Хомутову. Річ у тім, що прочитання «Оповідань для тварин» істотно піднесло особистість Хомутова в моїх очах. Тому тепер я трохи бентежилася при спілкуванні. Звичайно ж, намагаючись це приховати, перегравала з бравадою.

— Попереджаю відразу, я до вас із офіційним візитом! Як детектив до літератора, — дуже серйозно заявила я в щілину, що утворилася в отворі дверей квартири-музею.

Хомутов зняв ланцюжок. Хомутов підняв важкі брови. Хомутов подивився на мене, як на дуже цікаву річ. Його трохи риб’ячі, опуклі коричневі очі звузилися й розкрилися знову, як діафрагма фотоапарата під час зйомки чогось цікавого. Усі ці маніпуляції в сукупності з хомутовською незворушністю змусили мене зовсім розгубитися. Нелегко все-таки спілкуватися з великими людьми. Я начепила дурнувату посмішку й почала роз’яснювати й виправдовуватися:

— Розумієте, мені необхідно довести своєму найголовнішому Босові, що я — ще той сищик…

— Я повинен написати сценарій? — з розумінням закивав літератор.

— Який сценарій? — не второпала я.

«Один он уже написав сценарій, так після цього люди зникати почали. Не треба нам такого більше…»

— Ну, — зам’явся літератор, — сценарій ваших подвигів. Щоб начальник знав, яка ви героїчна особистість.

— А ви й таким теж займаєтеся? — цього разу моя реакція була зовсім щирою. Тепер у нас із Хомутовим були однаково банькаті очі.

— І не тільки, — з гідністю відповів літератор. — Повинен же я чимось за квартиру платити. То, власне, чим можу бути корисний?