Вода, павутина

Спинилася.

Уважно поглянула на будинок. Треба його запам’ятати, щоб він ще й завтра їй не відвертав уваги. Колір будинку втрачав яскравість, сутінки йому несподівано надавали блідості та хворобливого сірого кольору, і Катарині раптом здалося, що опущені білі ролети нагадують повіки мерця. На мертвому обличчі будинку. Примусила себе опустити голову і рушити далі.

Уже практично пройшла повз будинок. Відігнала неприємну картину, але знову зупинилася.

Повернулася обличчям до порожнього першого поверху, на якому віконні ролети не були опущені. Витріщилася на шибу, як на роззявлений рот мерця. Здригнулася. Навіть зробила крок назад. Хтось наче стоїть біля самого вікна? Зрозуміла, що більше не контролює себе. Нерви тріпотіли, розгубилися і вже не знали, чому віддати перевагу, де вони, нерви, необхідні як попередження, а де — як заспокоєння. Порушили Катаринину здатність чітко усвідомлювати навколишнє оточення. Їй знадобилося кілька секунд, щоб отямитися. «Вулиця, Катарино, вулиця, звичайна вулиця, Катарино, звичайна вулиця. А твоя недалеко. Ще трошки». Усміхнулася своїм підбадьорливим словам. Із такими зверталася до дитини. «Страх? Поглянь йому у вічі. Уважно поглянь на нижні вікна!» Й уважно поглянула. З одного на неї мертво дивився сліпий вишкірений гарбуз, в якому жевріла свічка. Катарина нарешті голосно засміялася. Чомусь їй той сміх прозвучав дуже фальшиво, неприємно. Металево. Роззирнулася. Нікого поблизу і ніхто не чує її штучного реготу. Зітхнула із полегшенням. Було би неприємно, якби хтось за нею спостерігав. «Катарино, Геловін! Ну так, Геловін!» За день-два буде вечір гарбузів, відьом і потвор. І Давид би таке зробив. Поклав би гарбуза на вікно раніше. На зло, що цього року з вітрин магазинів ґрунтовно і повністю прогнали чорні маски і оранжевих гарбузиків. На зло б це зробив Давид, твій син. На зло.