Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Моя нова сусідка — переселенка з Донецька. Батькам вдалося продати там трикімнатну квартиру. Купили доньці однокімнатну «готельку» в Києві, а собі — дім біля Миронівки. Говорять українською — кажуть: «Ми з села».

Донька гладить мою кішку і сміється, що в батьків зараз два коти:

— Один наглий, я його Сепаратіст назвала. А другий тихенький і ніжний, то він у нас Переселенець.

Люди на лінії зіткнення різні. Одні клянуть українські Збройні Сили, інші вважають, що Україна — це досі Радянський Союз, треті пропонують наступати. Усіх об’єднує бажання миру. Суто візуально так звана «вата» переважає. Наприклад, той же Коля Волков зі 128-ї бригади згадує:

— Ми коли в Нікішиному стояли, одного разу нам сказали, що з сепарської сторони будуть їздити машини. Ніби якась домовленість між нами і ними, що в село заїдуть гражданські і будуть якесь там своє імущество вивозити. Під’їхало до нас пару машин, до нашого перехрестя. А у нас вже в хатах вогневі позиції. Не пускаємо ми їх, кажемо: «Яка хата? Що вам звідти винести — винесемо». І якась там жінка з чоловіком на «форді», — я вже не помню, просто помню, що білий «форд», — ця жінка почала нас тупо клясти, типу, що ви укропи, що ви, короче, «тут і останєтесь і тут на ваших могилах ворони будуть срать». Так і сказала.