Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Утім, за свої права Олені на передовій боротися переважно не доводилося. Серед госпітальєрів — парамедиків-добровольців «Правого сектору», куди вона перейшла через місяць роботи в ПДМШ, — більшість були жінки, яких поважали і до яких дослухалися на передовій. Тож виборювати своє місце під сонцем Олені не довелося. Ставлення до прекрасної половини там було гідне.

— Ці бійці, які постійно опинялися в якихось гострих ситуаціях разом із жінками, вони вже на власному досвіді знали, що це такий самий боєць і що ці дівчата не будуть, навіть якщо їм по 19, 20 років, — а у нас були і такі — вони не будуть для себе просити жодних поблажок, плакати чи скаржитися.

— То жінка може бути на передовій?

Здається, це питання, точніше власне його постановка, не дуже подобається Олені.

— Жінка має право, — вона робить наголос на слові «право», — має право бути там, де вона вважає за потрібне. У нас, хвалити бога, цивілізація досягла вже того рівня, де немає того розподілу за фізичними даними, що жінка не може піти на мамонта. А в усіх інших ситуаціях у нас є вибір — і в чоловіка, і в жінки — і право йти туди, де він чи вона себе бачить.

— Ну, а самим чоловікам наскільки комфортне постійне перебування жінки на війні? Не тоді, коли вона приїхала-поїхала, а коли постійно поруч як повноцінна одиниця? Немає комплексів та стереотипів?

— З мого досвіду спілкування з чоловіками і з того, що я побачила на фронті, можу сказати, що їм легше і вони краще сприймають тих жінок, які приїхали до них — привезли там волонтерську допомогу, ліки, їжу — і через день-два поїхали. Саме таку роль жінки на фронті вони готові терпіти і сприймати. Вони тисячу разів можуть казати, що їм важко без жінок, але, коли ти приїжджаєш, вони одразу говорять: «Ми вас сюди не кликали. Ми раді, що ви приїхали, але ви можете залишатися там, удома». Тобто це таке собі незрозуміле лицарство, воно все-таки бере гору. Їм, мабуть, важче сприймати, що на передовій є жінка. Бо для них це значить, що вони чогось не доробили. А значить, вони не надто чоловіки, якщо поруч з ними, на війні, має бути жінка.

Відтоді як Олена приїхала з війни, минув майже рік. Нині вона працює в Інституті національної пам’яті й почуваєтсься тут дуже потрібною. Як і вдома, де весь час, коли дівчина була на фронті, її мати місця собі не знаходила. Хоча Олена і не розповідала їй усієї правди — щоб не тривожити.

Думки про фронт дівчина не покинула. Але доки там відносне затишшя, каже, більше користі вона все ж принесе тут, у мирній частині України. Хоча, прощаючись, Олена, посміхнувшись якимсь своїм думкам, наостанок додає:

— Якщо там, на передовій, почнеться гаряча стадія, я не можу нікому пообіцяти, що втримаюся вдома…