Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Історики філософії, мабуть, недостатньо наголошували на тому визначальному місці, яке посідав у античному навчанні філософії дискурс, що описував мудреця. Втім, тут йшлося не про те, щоб окреслити риси конкретних постатей мудреців або особливо відомих філософів — це було завданням життєписів цих філософів, а про те, щоб визначити ідеальну поведінку мудреця. «Що робив би мудрець за тих чи інших обставин?» Для різних шкіл це було засобом описати в ідеальній формі особливості притаманного їм самим способу життя.
Стоїки у своєму навчанні надавали великої уваги дискусіям з приводу «тез», які стосувалися парадоксів мудреця. Вони не тільки доводили, що мудрець є єдиною безпомилковою, бездоганною, незворушною, щасливою, вільною, прекрасною та багатою людиною, а й те, що він є одночасно єдиним справжнім та неперевершеним державним діячем, законодавцем, полководцем, поетом та правителем. Це означало, що мудрець, завдяки досконалому використанню свого розуму, є єдиним, хто здатен здійснювати всі ці функції[692].
Цим парадоксам, справді, надавали великого значення, їх розглядали як типово стоїчні, проте вони, вочевидь, відповідали темам суто шкільних вправ, які існували, можливо, вже за доби софістів і в будь-якому разі практикувалися у Платоновій академії. З цього приводу дискутували у формі «тез», тобто питань, на підтвердження чи спростування яких можна висувати аргументи. Так, одного разу Ксенократ[693] прочитав лекцію, присвячену тезі: «Тільки мудрець є добрим полководцем». Евдамід, спартанський цар, прийшов цього дня в Академію послухати Ксенократа. Після лекції спартанець небезпідставно зауважив: «Промова була прекрасною, проте промовцю важко вірити, бо він ніколи не чув сигналу полкової труби». І він фактично вказав пальцем на небезпеку вправ, які абстрактним чином дискутують теорії мудрості, не практикуючи їх насправді. Можна також знайти натяк на цей різновид вправ у прикінцевій молитві Платонового «Федра», у якій Сократ висловлює переконання, що мудрець є багатим. Упродовж усієї античної філософії постає один і той самий різновид запитань про мудреця: чи можуть любити мудреця? Чи може він втручатися в політичне життя? Чи може він гніватися?
Проте існує один стоїчний парадокс, набагато важливіший за ці запитання, який стверджує, що не можна стати мудрецем поступово, це може відбутися тільки шляхом миттєвого перетворення[694]. Мудрість, як ми бачили, не може бути більшою або меншою. Ось чому перехід від не-мудрості до мудрості не може відбутися шляхом поступування, він може відбутися тільки через раптову зміну.
Цей парадокс веде нас до іншого парадоксу, який цього разу можна знайти в усіх школах: якщо мудрець уособлює спосіб життя, відмінний від способу життя більшості смертних, то чи не можна сказати, що постать мудреця[695] наближається до постаті Бога чи богів? Найочевиднішою ця тенденція стає в епікуреїзмі. З одного боку, згідно з Епікуром[696] мудрець живе як «бог поміж людей». З іншого — боги Епікура, тобто традиційні боги Олімпу, в тлумаченні Епікура живуть як мудреці. Наділені людськими формами, вони живуть у тому, що епікурейці називають міжсвітами, у порожньому просторі між світами, уникаючи таким чином псування, невіддільного від руху атомів. Як і мудрець, вони занурені у досконалу незворушність, жодним чином не будучи задіяними у творенні чи адмініструванні світу:
Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні, в мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком. Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки, все в них — достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба. Марно від них незворушних чекав би ти ласки чи гніву[697].
Ця концепція божества, як ми бачили, була покликана знищити в людині страх перед богами. Саме в епікурейському виборі способу життя міститься необхідність давати, у філософському дискурсі, матеріалістичне пояснення походження Всесвіту, щоб переконати душу, що боги не займаються світом. Проте нам зараз видається, що це уявлення мало також на меті запропонувати божество як ідеал мудрості, оскільки, згідно з таким уявленням, його сутність полягала у незворушності, відсутності турбот, задоволень та радості. Певним чином боги є безсмертними мудрецями, а мудреці — смертними богами. Боги для мудреців є друзями та рівними. Мудрець знаходить свою радість у присутності богів:
692
Bréhier Е. Chrysippe… — Р. 216—218.
693
Ксенократ у Плутарха, Висловлювання спартанців, 220 d.
694
SVF, III, 221, 539—542; Плутарх, Як помітити прогрес в чесноті, 75 с.
695
Див.: Hadot P. La figure du sage dans l’Antiquité gréco-latine // Gadoffre G. Les Sagesses du monde. — Paris, 1991. — P. 9—26.
696
Епікур, Лист Мепекею, §135; Balaudé, p. 114.
697
Лукрецій, Про природу речей, II, 645—650. Див., також: Balaudé, р. 114.