Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Велику роль у господарстві неолітичного населення України відігравало виготовлення знарядь праці та зброї. Сировиною передусім слугували кремінь та кварцит, хоча останній дещо рідше. У Закарпатті та прилеглих районах широко використовували обсидіан, менше — кремінь та димчастий опал. Знаряддя праці виготовляли безпосередньо на поселеннях, часто у спеціально відведених для цього місцях. Заготовками для знарядь були здебільшого пластини. Лише дніпро-донецьке населення для виготовлення знарядь використовувало переважно відщепи.

Значного розвитку за період неоліту отримало виробництво знарядь деревообробки, що було викликано вимогами житлобудівництва, виготовленням човнів, розчищенням ділянок, придатних до землеробства. Двобічно оббиті крем’яні сокири використовували дніпро-донецькі мешканці Житомирщини та Донеччини, а також носії культури ямково-гребінцевої кераміки. Важливе значення для удосконалення знарядь деревообробки за доби неоліту мало широке розповсюдження часткової або повної шліфовки виробів. За її допомогою знімалася шерехатість та вирівнювалася поверхня знарядь. Рівні, гладкі робочі поверхні знижували тертя об предмет, що оброблявся, і тим самим прискорювався процес обробки та збільшувалась ефективність самих знарядь. Крем’яні сокири з підшліфованим лезом виготовляло населення маріупольської області та під його впливом — носії пізньої буго-дністровської культури. Сланцеві шліфовані сокири, тесла та долота були у вжитку у населення культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік, азово-дніпровської та нижньодонської і сурської культур. Носії лизогубівської культури виготовляли сокири та тесла з кварциту, тесла із кістки. Останні використовувались і дніпро-донецьким населенням Черкащини. З рогу оленя та ікол кабана виготовлялися долота і тесла буго-дністровського населення.

Сурські мешканці Надпоріжжя застосовували для створення човнів-довбень своєрідні диски з гнейсу та інших кристалічних порід каменю. Вони ж широко використовували маленькі стамески з крем’яних відщепів та нуклеподібних уламків. Як скобелі по дереву розглядаються вкладені кукрекського типу, відомі у буго-дністровського та кримського населення, а також у сурських мешканців степового Подніпров’я.

Одним із найважливіших досягнень неолітичної доби є розповсюдження глиняного посуду. Кераміка уможливила удосконалення способів виготовлення та зберігання їжі. Важливу роль вона відігравала і в культовій сфері. Виробництво кераміки було складним процесом. Починалось воно з підготовки глини, до якої доливали воду та й залишали для визрівання. Внаслідок тривалого вилежування глина поступово розщеплювалася під впливом води та температурних коливань, у ній відбувалися переорієнтація та укладання часток. Пізніше глину подрібнювали, очищали від природних органічних та неорганічних домішок. Після цієї обробки її розминали руками або ногами, додаючи наприкінці різні знежирювачі: пісок, товчену черепашку, шамот, полову. Домішки зменшували повітряну усадку при сушінні та обпалюванні, змінювали вологопроникність виробу. Кожен із вказаних знежирювачів має свої властивості. Наприклад, додавання у глину піску, що широко використовувалося практично усіма неолітичними мешканцями України, підвищувало міцність виробу при просушуванні та обпалюванні, а також його термостійкість у побутовому використанні.

Посуд ліпили різними способами, однак найбільше був розповсюджений стрічковий наліп, коли на сформованому дні по колу нарощували стрічками глини стінки. Надавши посудині необхідну форму, вирівнювали та загладжували її поверхню. Для цього використовувалися кістяні лощила, гребінцеві штампи, жмути трави. Потім на зовнішню, а інколи на внутрішню поверхню наносився орнамент. За доби неоліту переважала поглиблена орнаментація, рідше траплялися розпис фарбою та рельєфний орнамент. Кераміку тоді обпалювали здебільшого на вогнищах, і лише у населення культури розписної кераміки зафіксовано існування спеціальних печей для її обпалювання.

Глиняний посуд за доби неоліту ліпився на кожному стаціонарному поселенні та зрідка лише слугував засобом обміну. Його виготовляли у традиціях, характерних для конкретної етнічної групи, відбиваючи в орнаментації символіку, пов’язану з ідеологічними уявленнями та родоплемінними знаками. Запозичення окремих елементів гончарних традицій за доби неоліту відбувалося тільки внаслідок тісних контактів давнього населення, що відображалося насамперед у змішаному шлюбі. Ці обставини роблять кераміку найважливішим джерелом вивчення як етнокультурної ситуації, так і ідеологічних уявлень неолітичних мешканців України.