В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Поле українства неможливо уявити без М. Костомарова (його фундаментальні історичні праці, зокрема «Две русские народности», що утверджувала це українство в історичному закоріненні в епоху Київської Русі, виступив в обороні української мови, обстоюванні її самостійності, про завдання українофільства та ін.). Без імені видатного вченого-лінгвіста О. Потебні, який розкрив глибинний зв’язок народної психології з рідною мовою. Без сподвижника національного відродження А. Аркаса, автора «Історії України-Русі», без М. Максимовича і А. Кримського та багатьох інших патріотів, яких тут немає змоги назвати.

Утвердження українства та обороні його від шовіністичних нападів — уже в ближчому до нас часі прислужилися публіцистичні виступи С. Петлюри («Сокращенное разоблачение украинства господином Щеголевим», «Год молчания», «Драгоманов об украинском вопросе», «Отрицательно черти полемики вокруг украинского вопроса» та ін.), а також його редакторська праця в журналі «Украинская жизнь». Тема українства та національного визволення була стержневою в полемічних виступах 1900–1910 років В. Винниченка, С. Єфремова, Б. Грінченка, М. Могилянського, М. Сріблянського.

Говорячи про публіцистичну діяльність, спрямовану на оборону українства, не можна не згадати такої могутньої постаті, як М. Драгоманов. Це, зокрема, його виступ «Антракт з історії українофільства» (1863–1872), «Шевченко, українофіли і соціалісти», «Что такое украинофильство», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Пропащий час».

Остання з названих праць має гіцзаголовок «Українці під Московським царством» (1654–1876).

«…Що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра 1, остервенілість Меншикова і німців біронових, — перелічує М. Драгоманов трагічні етапи «пропащого часу», — дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеева, холодну сваволю Миколи І… Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх, і коли случалось, давили нас с більшою злістю, менш жаліли «безмозглих, упрямих хохлів», ніж своїх «руських».

Обстоюючи думку про те, що Москва була і є для всіх, «навіть великоруських земель просто павуком, а не сердцем», нагадавши, що «ніде в Європі не було такого скаженого душегубця, як Іван ІV московський», М. Драгоманов констатує сумний історичний факт: «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва; а просвіта почала на Україні рости дуже тихо…»

В «Ответном листі до галицької української молодіжі» («ЛНВ», 1905, № 4) І. Франко писав, що «перед українською інтелігенцією відкривається тепер при свобідніших формах життя в Росії величезна дієва задача — витворити з величезної маси українського народу — українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…»