Над Шпрее клубочаться хмари

— Ще й як! Заборонивши ввозити в зону сигарети, він раптом відчув бурхливий приплив почуттів до свого батечка, тютюнового магната, і підозріло часто став надсилати свого літака за океан. Бідолашній Мері Ройс так і не судилося стати «королевою диму», поступившись і високим саном, і зиском місіс Клей. Почули б ви, скільки розмов точиться навколо спритної генеральші!

— От-от, тому-то й доведеться Клею відволікти загальну увагу на інше — афери Брукса з усією його зграєю.

— Отже, Брукс… Що ж, постараюся, — без ентузіазму погодилась Марія.

— Я знаю, прохання моє не з дуже приємних, до того ж забере у вас багато часу… Мені давно спадає на думку, що вам потрібен надійний помічник. Якої ви думки про Себастьяна Ленау?

— Найкращої. Та після смерті дружини він дуже змінився і часом мені заважає, допізна засиджуючись в аптеці. Просто не знаю, що з ним робити.

— Я попрошу Ернеста зайти сьогодні за батьком і ввечері завітаю до них. Я знаю Себастьяна давно, він глибоко порядна й чесна людина, хоч якийсь час був зневірився в нашій роботі. Гадаю, тепер саме вона стане для нього найкращими ліками. Ви не заперечуватимете проти кандидатури старого?

— Навпаки.

— А якої ви думки про дівчат?

— Рут — мила дівчина, тримається з гідністю, більше про неї нічого не знаю. А от Клара мене непокоїть. Зв’язалася з непевним типом, і відтоді її наче підмінили.

— За Кларою простежать. Мабуть, краще буде її спекатися. Я подумаю, як це обережно зробити. Що ж до Рут, то, можливо, вона стане нам у пригоді. Згодом, коли ми перевіримо, чим вона дихає.

— Як я дізнаюсь про результати вашої розмови з Себастьяном?

— Він передасть вам синю плетену рукавичку і запитає, чи не ваша вона, — мовляв, знайшов на підлозі. Ну, а тепер… — Зеллер підвівся, підійшов до дверей у майстерню і прислухався. — Мейєр стиха насвистує, отже, він у приміщенні сам. Можна виходити.

Вертаючись додому, Марія намагалась думати лише про свою розмову з Зеллером, про Себастьяна, Клару і Рут, про потребу підтримувати дружні взаємини з Бруксом, та поза всім цим перед нею виринав зримий образ: обличчя капітана з «віліса». Воно насувалося на неї з усіх боків, у всіх ракурсах, щоразу змінюючись, немов то пробігала, то зупинялась перед її очима давня кіноплівка, що назавжди зафіксувала знайомі риси в їх живій, невпинній мінливості.

Марія піднялась до себе чорним ходом, жбурнула на стілець пальто, шарф і притулилась гарячим чолом до шибки. Прозора холодна поверхня відразу затуманіла, потім взялася дрібними крапельками; з’єднуючись, вони раз у раз котилися вниз, лишаючи по собі світлі доріжки. Здавалось, шибка плакала. Молода жінка відхилилася і роздратовано провела долонею по спітнілому склу, наче то воно хотіло спровокувати її на вболівання і сльози.