Чорнильне серце

Другого ранку — була година десь так десята — Елінор зателефонувала Феноліо. Меґі саме сиділа на горищі й спостерігала, як Мо скидав з якоїсь книжки вкриту пліснявою палітурку — так обережно, ніби виймав з пастки покалічену тварину.

— Мортимере! — гукнув знизу Феноліо. — Тут у мене на телефоні якась істеричка, несе в слухавку щось несосвітенне. Каже, буцімто вона — твоя подруга.

Мо відклав роздягнену книжку й спустився вниз. Феноліо похмуро подав йому слухавку. Голос Елінор вергав у мирну кабінетну тишу слова відчаю й гніву. Мо ледве спромігся второпати щось із того, що вона кричала йому у вухо.

— Звідки він знав?.. Ах так, звісно… — чула Меґі його короткі фрази. — Спалили? Усі?! — Мо провів долонею по обличчю й поглянув на Меґі, хоч їй здалося, що він дивиться кудись крізь неї. — Гаразд, — мовив він. — Так, звичайно, хоча, боюся, вони й тут не повірять жодному твоєму слову. А те, що сталося з твоїми книжками, до компетенції тутешньої поліції не входить… Так, гаразд. Звичайно… Я тебе зустріну. Так. — І поклав слухавку.

Феноліо не міг приховати своєї цікавості. Він уже нюхом відчував нову історію.

— То що там іще скоїлось? — нетерпляче допитувався він у Мо, що стояв біля столу, невидющим поглядом втупившись у телефон.

Була субота. Ріко, наче мавпочка, висів на спині у Феноліо, а решта двоє дітей ще не прийшли.

— Що там сталося, Мортимере? Чи ти з нами вже не розмовляєш? Ти лишень поглянь на батька, Меґі! Стоїть, як опудало горохове!

— Телефонувала Елінор, — сказав Мо. — Тітка матері Меґі. Я тобі про неї розповідав. До неї вдерлися Каприкорнові люди. У всьому будинку поскидали книжки з полиць на підлогу й потопталися на них, наче на килимках перед порогом, а книжки, котрі стояли в бібліотеці… — Він на хвилю затнувся, потім повів далі: — Найцінніші її книжки вони повиносили в парк і спалили. Усе, що вона знайшла в бібліотеці, — це дохлий півень.