Чорнильне серце

— Гей, ти чуєш?

З-під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.

— Я їй в’язи скручу! — загорлав він. — Я відірву їй голову!

Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.

— Нічого ти їй не зробиш! — шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. — Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?

— Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! — огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. — А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!

— Стули писка! — гримнув на нього Баста. — Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!

Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.

— Чого ревеш?! — гаркнув він на малого. — Зараз підемо в гості до твого діда!

Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. «І чому тільки Мо мене не послухав? — думала Меґі. — Краще було б поїхати додому…»

Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі — допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. «Може, Феноліо немає вдома!?» — з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.

— Ви що, з глузду з’їхали?! — напустився він на дітей. — У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!

— А нам можна?

Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із-за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.

— Це хто? — Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. — Батькові друзі?

Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.

— Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, — сказала вона.

— Знати? — Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти — і обличчя в старого скам’яніло. — Боже праведний! — пробурмотів він. — Не може бути!