Чорнильне серце

Меґі провела поглядом по довгому переліку імен. Поряд із верхнім хтось намалював сердечко, а на камінні перед пам’ятником лежав букет засохлих квітів.

— Ніхто не годен повернути мертвих до життя, Меґі, — провадив Мо. — Може, після смерті для людини й справді просто починається нова історія. Але книжку, де цю історію записано, ще ніхто не читав, а той, хто її написав, запевне ж не мешкає в невеличкому селі на узбережжі й не грає з онуками у футбол. Ім’я твоєї матері не стоїть на такому камені, воно ховається десь у книжці, і я маю ідею, як усе ж таки змінити те, що сталося дев'ять років тому.

— То ти хочеш повернутися?

— Ні, не хочу. Адже я дав тобі слово. Хіба я коли-небудь ламав своє слово?

Меґі похитала головою. «Але слова, яке дав Вогнерукому, ти не додержав», — подумала вона. Одначе вголос про це не сказала.

— Ось бачиш, — промовив Мо. — Я маю побалакати з Феноліо й хочу лишитися тільки задля цього.

Меґі перевела погляд на море. З-за хмар виглянуло сонце, й вода раптом заблищала, замерехтіла, немовби на неї хтось плюснув фарбу.

— Воно звідси недалеко, — прошепотіла дівчинка.

— Що?

— Каприкорнове село.

Мо повернув голову на схід.

— Так, дивно, що його зрештою потягло саме до цих країв, правда ж? Немовби він зумисне шукав місцину, яка нагадувала б ту, що в його історії.

— А що, коли він нас знайде?

— Пусте! Знаєш, скільки сіл на цьому узбережжі?

Меґі знизала плечима:

— Один раз він тебе вже знайшов, а ти ж був від нього далеко, дуже далеко.

— Знайти мене йому допоміг Вогнерукий. Але вдруге він йому вже не допомагатиме, годі й сумніватися. — Мо підвівся і допоміг устати й Меґі. — Ходімо, спитаємо у Феноліо, де тут можна переночувати. До того ж старому, схоже, потрібне товариство.

Феноліо не зізнався, чи таким уявляв собі Вогнерукого. Коли вони проводили його додому, з нього взагалі важко було витягти слово. Та коли Мо сказав, що вони з Меґі залюбки зосталися б тут іще на день, обличчя в старого проясніло. Він навіть запропонував їм переночувати в помешканні, яке час від часу здавав туристам.

Мо з вдячністю прийняв його пропозицію.

Він розмовляв зі старим до самого вечора. Тим часом онуки Феноліо ганялися за Меґі по всіх закутках будинку. Чоловіки усамітнилися в кабінеті Феноліо. Він був одразу біля кухні, і Меґі раз у раз намагалася підслухати під зачиненими дверима, про що вони там розмовляють. Та не встигала вона почути й десятка слів, як Піппо й Ріко застукували її на гарячому, хапали своїми брудними рученятами й тягли до сусідніх сходів.

Зрештою вона махнула рукою. Паулі не терпілося показати їй котенят, які жили разом з мамою-кицькою в невеличкому палісаднику за дідовим будинком. Потім Меґі вирушила з онуками Феноліо туди, де вони мешкали зі своїми батьками. Усі четверо пробули там не довго — рівно стільки, щоб діти встигли вмовити матір дозволити їм лишитися на вечерю в діда.