Чорнильне серце

— Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! — відповіла замість нього Меґі.

Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:

— Шукай!

Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.

Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.

— Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! — Баста штовхнув її в спину. — Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?

Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.

— Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! — гордо заявив старий.

Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:

— Та вже ж! — І дістав ножа із-за паска.

— Це він її написав, справді! — мимоволі вихопилося в Меґі.

Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.

— І хто ж це придумав таку баєчку? — запитав він. — Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні-престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.

Баста загнав ножа в стільницю, знову висмикнув і знову загнав. Над головами в них гуркав ногами Пласконіс.

— Повмирали й лежать у могилах… Цікаво! — Феноліо посадив Паулу собі на коліна. — Ти чула, Пауло? Цей молодик гадає, нібито всі книжки в сиву давнину понаписували якісь люди, нині вже покійні, і підслухали вони ті історії хтозна-де і хтозна-як. Може, вони взагалі повисмоктували їх із пальця?

Паула захихотіла. У миснику тепер запала тиша. Мабуть, Піппо затамував подих і прислухався до розмови на кухні.

— Що тут такого смішного? — Баста різко виструнчився, мов гадюка, якій наступили на хвіст.

Феноліо не звертав на нього уваги. Він нишком усміхався й розглядав свої руки, немовби пригадуючи той день, коли сів записувати історію про Басту. Згодом звів на того очі й сказав:

— Ти й досі носиш… довгі рукава, чи не так? А хочеш, я скажу тобі, чому?

Баста примружив очі, поглянув на стелю й промовив:

— Трясця його матері, доки той ідіот шукатиме одну-однісіньку книжку?

Феноліо згорнув руки на грудях і мовчки дивився на Басту.

— Причина проста: Пласконіс не вміє читати! — стиха промовив він. — А втім, ти теж не вмієш. Чи, може, тим часом уже навчився? З людей Каприкорна не вміє читати ніхто, як, зрештою, й він сам.

Баста щосили загнав ножа в стільницю — так глибоко, що потім ледве його витяг.

— Що ти верзеш, старий?! Звичайно, Каприкорн уміє читати. — Він перехилився через стіл, погрожуючи ножем. — Твої теревені мені не до шмиги! А що, коли я виріжу тобі на обличчі ще кілька зморшок?