Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Чорнобиль... І попервах — та сама реакція. А нам що за діло? Хай власті клопочуться... То в них Чорнобиль... Та й далеко. Навіть на мапу не подивилися. Нецікаво. Ми вже не потребували правди... От коли на пляшках із молоком з’явилися етикетки «Молоко для дітей» і «Молоко для дорослих»... Отоді вже еге! Щось насувається... Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. З’явився страх: «Що це в редьки листя сей рік, як у буряка?» — та тут-таки ввечері ввімкнеш телевізор: «Не піддавайтесь на провокації». І всі сумніви розвіяно... А першотравнева демонстрація? Нас ніхто не примушував на неї йти, мене, наприклад, ніхто не зобов’язував. Ми мали вибір. Але ми ним не скористалися. Не пригадаю такої велелюдної, такої радісної першотрав-невої демонстрації, як того року. Було тривожно, ясна річ, кортіло в стадо... Відчувати лікоть... Щоб у гурті... Хотілося когось лаяти... Начальство, уряд, комуністів... Тепер я міркую... Шукаю-вишукую обриву... Де ввірвалося? А насампочатку ввірвалося. На нашій несвободі... Верх вільнодумства: «Можна їсти редьку чи ні?» Несвобода всередині нас...

Працювала я інженером на заводі «Хімволокно», і в нас там була група німецьких спеціалістів. Направляли нове устаткування. Я побачила, як поводяться інші люди, інший народ... З іншого світу... Щойно дізналися про аварію, з місця зажадали, щоб були лікарі, дозиметри, контроль за їжею. Вони слухали своє радіо, знали, що треба робити, їм, певна річ, нічого не дали. Тоді вони спакували валізи й зібралися виїжджати. Купуйте нам квитки! Виряджайте додому! Ми від’їжджаємо, раз ви не можете ґарантувати нам безпеки. Страйкували, слали телеграми до свого уряду... Президента... Вони боролися за своїх дружин, дітей (вони в нас мешкали з родинами). За своє життя! А ми? Як ми реагували? Ах, ось які вони, ці німці, — істерики! Боягузи! Міряють радіацію в борщі, в котлетах... Надвір зайвий раз не виткнуться... Кумедія! От наші мужчини — то мужчини! Руські мужики! Одчайдухи! Б’ються з реактором! Не трусяться за свою шкуру! Піднімаються на розплавлений дах голіруч, у брезентових рукавицях (це ми вже спостерігали по телевізору)! А наші діти з прапорцями йдуть на демонстрацію! І ветерани війни... Стара гвардія! (Зважує). Але це також різновид варварства — відсутність страху за себе... Ми завжди кажемо «ми», а не «я»: «ми продемонструємо радянський героїзм», «ми покажемо радянський характер». Цілому світу, авжеж! Але я — це я! Я не хочу вмирати... Я боюсь...