На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

— Зоставайтесь тут, в Узині, зі мною. Створимо повстанський штаб і почнемо готуватись до весни. Денікінці повтікають — це ясно, а от чи порозумнішали більшовики — побачимо. Навряд чи нам з ними буде по дорозі. А людей треба готувати до всього. Тут без штабу не обійтись, а де взяти тямущих людей, коли в мене один тільки й є — Мишинський? Хай він і буде далі начальником оперативної частини, ви, — кивнув головою до Романа Кущ, — станете начальником штабу, а ви, — повернув голову до мене, — візьметесь за агітаційно-просвітню роботу. Нам аж кричить — писати відозви, піднімати дух людей, бо живемо вакурат як у лісі: ніхто нічого не знає…

Мене й Романа Кущ застукав зненацька своєю несподіваною пропозицією, від якої дуже відгонило черговою авантурою. Ще тільки цього бракувало нам, що вирішили повернутись до мирного життя й академічних студій! Але що ж робити, коли ми фактично в руках Куща, й він може змінити ласку на гнів? Роман, як можливий начальник повстанського штабу, почав обережно розпитувати Куща про його наявні бойові сили. Відповідь Куща була невиразна:

— Душ з п’ятдесят набереться, а як треба, то й більше буде… — і враз обернувся до Мншинського: — Скільки в тебе, Пилипе, певних хлопців?

— Таких, що, як тільки свисну, одразу мов вродяться, — сорок душ, а інших ще підг; н іти треба.

Обличчя майбутнього начальника штабу не виявляло захоплення, і тому К. уіц зважив за потрібне пояснити:

— Партизанська війна — це не те, що у війську, де знаєш, скільки в твоєму розпорядженні людей, хто в шпиталі, хто дезертирував. Тут так: зібрались, наскочили й розбіглись — шукай вітра в полі. Ловили нас і більшовики, й денікінці, а ми й досі, як бачите, екзистуємо.

Я мимоволі звернув увагу на Кущеву мову: «екзистувати», «вакурат»… Де він набрався таких слів, яких я досі ніде не чув і не читав?

Роман подумав трохи й повернувся до мене.

— Що ж, пристаємо на пропозицію пана отамана?

— Пристаємо, — погодився я нерішуче.

Кущ зрадів. Він тішився з нашої згоди, і йому, видати, заімпонувало, що Роман назвав його «пан отаман» — чисто тобі як у справжньому штабі! І тут же почав накреслювати план найближчих дій. Послати кількох людей до Василькова й розвідати, що діється в Києві й під Києвом; в Узині — заїхати на цукроварню, взяти пудів Десять цукру та посадити друкарку — хай друкує відозви, що їх напише «пан студент», цебто я.

— А навіщо цукор брати? — пренаївно спитав я.

— А як же нам екзистувати без цукру? Цукор тепер як гроші: за нього все можна дістати — і піаніно з Києва, і всякий одяг, і навіть зброю.

«Ну й дурний же я!» — подумки поглузував я з самого себе: таж повстанцям і всякого роду підпільникам манна з неба не падає, то вони й удаються до всіляких «ексів»[27] або користуються фінансовою допомогою таких оригіналів, як Сава Морозов, котрий, будучи сам капіталістом, давав російським більшовикам гроші на революцію.