Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Нарешті кортеж — дякувати Аллаху — повертався туди, звідки вирушив — додому. Мої очі були прикуті до дороги, але серцем я був із Шекюре, з її горем. По суті, смуток на мене наганяло саме весілля, а не те злощастя, через яке кохана вимушена виходити заміж у день смерті батька; занадто вже воно непоказне й убоге. Моя ж Шекюре гідна сотень возів із дарами та посагом, учти вершників у соболиному та шовковому вбранні, помережаному золотом, які б гарцювали на конях зі срібною упряжжю та сідлами, розшитими золотом, позаду неї мали б їхати шеренги дочок пашів і султанш, а старі гаремні жінки, сидячи на візках, оповідали б про багатство днів минулих. Не було в нас і чотирьох слуг, котрі побіч коня мусили б нести на палицях багряне шовкове покривало, що під час весілля має закривати обличчя нареченої з заможної родини. Навіть не було кому нести попереду неї здоровенні весільні свічі у формі дерева, обмотані листковим сріблом і золотом, прикрашені сліпучими скельцями, сухозлітками, фруктами. Зурнач та барабанщик не переймались особливою повагою до нашого кортежу, обидва затихли, а попереду нас ніхто не вигукував: «Розступіться, розступіться! Весілля їде», тож святкова процесія розчинялася в базарному юрмиську, змішувалася зі слугами, котрі набирали воду з фонтана на майдані. Від цього всього мені було не стільки соромно, як сумно аж до сліз. Коли ми наближалися до дому, я, сидячи на своєму баскому коні, на мить обернувся й подивився на Шекюре крізь її багряне пече та рожеву мішуру. Ця вбогість принесла їй мало радості, але весільний кортеж щасливо повернувся назад і кохана повеселіла, вона не сумує, — зрозумів я, а на душі відразу стало спокійніше. Як і годиться нареченому, я зняв з коня свою красуню, з якою ось-ось поберуся, поставив на землю, узяв під руку і почав жменями сипати їй на голову акче з тугого капшука, та не поспішаючи, аби кожен надививсь і лишився задоволеним. Дітлахи, які бігли отаркою за нашим похмурим кортежем, кинулися видирати одне в одного монети. Ми з Шекюре зайшли в двір, вимощений каменем, і, щойно вступивши в дім, жахнулися: тут стояв важкий трупний сморід.
Юрма вже розсілася в домі. Побачивши, що Шекюре, й усі інші, старі, жінки, діти (Орхан підозріло позирав на мене з якогось закутка) поводять себе так, наче немає ніякого смороду, я перелякався ще більше; адже ж був упевнений, що не помиляюся, відчуваючи цей сморід, він здавив мені горло, ніс, забився в легені, як колись на полях бою, де трупи розкладаються на сонці, їхні обличчя, очі, губи поточені хробаками, покльовані гайворонням, а одяг пошматовано, пояси, взуття здерто.
На кухні я запитав Хайріє, де лежить тіло Еніште-ефенді, чому дім просяк духом мерця, адже ж нас викриють. Та це не було запитанням, я не говорив, а бурмотав про себе, ніби марив. Щоправда, зловив себе на думці, що вперше розмовляю з Хайріє як господар.
— Як ви й веліли, ми поклали його в ліжко, одягли в нічне, зверху вкрили ковдрою, а в голові поставили склянки з мікстурами. Якщо чути дух, то це через мангал у кімнаті.
Рабиня розплакалася. Дві сльозинки з її очей упали в казан, де, потріскуючи, смажилося м'ясо. По тому, як вона плакала, я запідозрив, що Еніште-ефенді брав Хайріє до себе в оте саме ліжко, та мені відразу стало соромно за свої думки. В одному з кутків кухні тихо сиділа набундючена Естер і щось жувала. Проковтнувши останній шматок, вона встала:
— Зроби Шекюре щасливою, — сказала єврейка, — не забувай, чого вона варта.
Я чув у своїй душі звуки уда, ті самі, які слухав, блукаючи вулицями Стамбула, в перший день свого повернення. Але нині в моїй музиці було більше життя, ніж смутку. Згодом, коли в напівтемній кімнаті, де лежав мій дядько, одягнутий у нічне, імам-ефенді здійснював шлюбний обряд для нас із Шекюре, мене знову переповнювала гармонія музики уда.
Перед тим Хайріє швиденько провітрила кімнату. Лампа стояла в кутку, з якого майже не сягало світло, тому помітити, що мій дядько не хворий, а мертвий, було неможливо, й під час церемонії він виступав опікуном Шекюре. Мій друг цирульник та один старий, якого знало все махаллє, були за свідків. З побажаннями, настановами імама та спільною молитвою церемонія добігала кінця. Раптом уславлений старий чоловік, турбуючись про здоров'я Еніште, вже майже підозріло нахилився над небіжчиком. Імам саме завершив обряд — і я, зірвавшись з місця, схопив свого дядька за закляклу руку й щосили зарепетував: