Мене називають Червоний

— А джини прийдуть з міста сиріт? — запитав Орхан.

— Аякже! — відповіла я. — В тому місті в жодної дитини не було ані тата, ані мами. Хайріє, спустися вниз і перевір, чи позачиняні двері та ворота. Ми на середині казки позасинаємо.

— Я не засну, — бунтував Орхан.

— Де цієї ночі спатиме Кара? — вже вдруге запитав Шевкет.

— У малярській майстерні, — промовила я. — Ось так, гарненько притуліться до вашої мами, а я вас гарненько зігрію під укривалом. Чиї ноженята холодні як лід?

— Мої, — відповів Шевкет. — А де спатиме Хайріє?

Як завжди, відразу після того, як я починала казку, першим завжди засинав Орхан. Я стишила голос.

— Мамо, ти ж нікуди не підеш, коли я засну? — озвався Шевкет.

— Не піду.

У мене й справді не було такого наміру. Шевкет заснув. Яке щастя спати поряд з моїми хлопчаками в свою, по суті, другу шлюбну ніч, хоча в хаті є красивий, розумний чоловік, який тебе жадає, думала я й заснула. Та сон мій не був спокійним. Як згадую згодом, в своєму напівсні, напівдрімоті я з'ясовувала стосунки з розгніваною татовою душею в тому тривожному недоступному для нас світі, потім утікала від привиду мерзотника-вбивці, він хотів і мене відправити до татової душі, якої теж боявся. Вбивця ані на мить не покидав мене, і від нього йшов якийсь шум, рипи. Він кидався камінням у наш дім. Улучав у вікна, в черепицю. Зрештою запустив каменем у двері, а потім сам наліг на них. Наприкінці цей злий дух то стогнав жалібним голосом, то вив наче якась тварина. А моє серце невпинно калатало.

Спітнівши, я прокинулася. Чи чула ті голоси уві сні, чи вони лунають у хаті? Я сама не знала, тож притислася до дітей і, завмерши, чекала. Я вже майже повірила, що голоси мені наснилися, аж раптом учула той самий стогін. В ту ж мить щось важке грюкнуло надворі. Камінь?

Мене вхопив переляк. Та за тим трапилося ще страшніше: в домі почувся шум. Де Хайріє, де спить Кара, що з тілом мого нещасного батька? Діти міцно спали. Хай береже нас Аллах!

Якби це було до одруження, то я б устала й поводилася в домі як чоловік: переборола б свій страх, аби оволодіти ситуацією, і кинула б виклик джинам та злим духам. Натомість нині я ховалась, обнімаючи дітей, неначе в цілому світі не було нікого, хто поспішив би нам на допомогу. В очікуванні найгіршого молилася Аллаху. Як і уві сні, була покинута сама на себе. Заскреготіли ворота — відчинилися. Це ж ворота? Так!

Більше не роздумуючи, що робити, я скочила з ліжка, накинула на себе ферадже й вилетіла з кімнати.

— Каро! — гукнула я шепотом, стоячи нагорі біля сходів.

Я сунула ноги в перші-ліпші капці й спустилася вниз. Тільки-но вийшла на кам'яний дворик, як свічка, що її запалила від мангала, загасла. Дув сильний вітер, проте небо було чисте. Мої очі за хвилю звикли до темряви, півмісяць освітлював двір. Мій Аллаху! Ворота — розчинені. Я застигла на місці, цокаючи зубами від холоду.