Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
— Будьте спокійний, мій дядьку, мій ефенді, рідний мій. Я все зроблю, щоб Шекюре й діти жили радісно та щасливо, мали в що вдягтися й що попоїсти.
Потім я прикинувся, ніби чую, що Еніште намагається щось прошепотіти мені зі свого ложа, спертий на подушку. Я шанобливо, з увагою притулив своє вухо до його рота. В благословенну для нас годину ми, молодь, яка шанує сивочолих, немов п'ючи таємничий чудодійний еліксир, слухаємо коротку настанову старої людини, котру найбільше поважаємо. Ця настанова залишиться з нами на все життя. Так і я, з широко розплющеними очима та нашорошеними вухами, вдавав, що слухаю свого дядька. Імам-ефенді й дід із махаллє своїми поглядами свідчили, що схвалюють і вітають мою безмежну відданість, вірність тестю, вони судили про це з того, як я слухаю той шепіт, поради, які дає мені дядько на порозі смерті. Сподіваюся, більше ніхто не підозрює мене в причетності до вбивства Еніште.
Весільним гостям у кімнаті дядька я сказав, що бідолашний хворий хоче залишитися сам. Вони вмить покинули опочивальню. Хайріє понесла плов і смажену баранину в бічну кімнату, де сиділи чоловіки (тепер і я відчував, що запах, який линув від мерця, змішався з ароматами чебрецю, кмину та смаженої ягнятини). Я ж вийшов у передпокій і, вдаючи із себе задуманого, заклопотаного чоловіка у власному домі, відчинив двері до кімнати Хайріє, де зібралися жінки, і, довго не розмірковуючи, переступив через поріг. Очі Шекюре засвітилися радістю, вона анітрохи не зважала на наляканих чоловічою присутністю жінок. Я солодко-солодко подивився на свою кохану й промовив:
— Шекюре, тебе кличе тато поцілувати йому руку. Шлюбний обряд завершено.
Три-п'ять жінок із махаллє, яких Шекюре запросила в останню мить, аби пустити поголос про весілля, та молоді дівчата — судячи з їхніх відданих поглядів — родичі нареченої — оговтавшись і нібито прикривши обличчя, вдосталь надивилися на мене, зважуючи мої достоїнства й недоліки.
Весільні гості розійшлись аж потім, після вечірнього намазу, коли все було з'їдено, вм'ято горіхи, мигдаль, пастилу, льодяники та солодощі з гвоздик. У жіночій кімнаті через дитячі капризи та сварки не витримала й розплакалася Шекюре, малі зіпсували їй настрій; чоловіки ж обсмоктували шлюбну ніч нового сусіда, і їм уже набридло, що я ніяк не реагую, навіть не усміхнуся, сиджу зажурений, не балакаю, а тільки думаю про хворого тестя. На тлі такої пригніченості в моїй пам'яті звідкілясь із глибини зринає лиш одна картина: ще до того, як почали їсти, ми з Шекюре пішли в кімнату дядька поцілувати йому руку. Там, залишившись наодинці, спершу справді щиро й шанобливо приклалися вустами до задубілої, зморщеної руки небіжчика, а потім, забившись у якийсь темний куток, ненаситно, ніби спраглі води, досхочу цілувалися. Гарячий язик дружини проник у мій рот, і я відчув смак гвоздикових солодощів, що ними так ласували діти.
34. Я — Шекюре
Всі розійшлись, останні гості похмурого весілля взулися, поприкривали обличчя й вийшли за ворота, тягнучи дітей, котрі запихалися останніми шматками гвоздикових солодощів. Запала тиша. Ми стояли на подвір'ї. Окрім пурхання горобця, який пив воду з напівпорожнього відра біля колодязя, не було чути ані звуку. Коротке пір'я на невеличкій голівці цієї пташини переливалося в сяйві вогнища на подвір'ї, та й вона враз кудись пощезла, моє серце стискалося від болю — там, нагорі, в порожній хаті, яку окутала темрява ночі, у своєму ліжку спить мій мертвий батько.
— Діти, — звернулася я до Орхана та Шевкета здавна відомим їм тоном, яким сповіщала щось важливе, — ідіть сюди. Дещо маю вам сказати.
Вони підбігли.
— Тепер ваш батько — Кара. Поцілуйте йому руку. Вони мовчки, покірно виконали мій наказ.
— Мої нещасні сироти росли без батька, тому навіть не здогадуються, що таке слухати його, ловити кожне слово, дивлячись у татові очі, як довіритись йому, — промовила я до Кари. — Тож, якщо вони проявлятимуть до тебе неповагу, чужатимуться, вестимуть себе занадто по-дитячому, я певна: ти на перших порах пробачатимеш їм, розуміючи, що вони ніколи не бачили й не пам'ятають батька.
— Я пам'ятаю тата, — заперечив Шевкет.
— Тсс… Слухай, — урвала я малого. — Віднині слово Кари важить для вас більше, ніж моє.
Я обернулася до Кари:
— Якщо вони тебе не слухатимуть, не поважатимуть, якщо ти помітиш хоча б найменший вияв нахабства, розбещеності, негідної поведінки з хлоп'ячого боку, то ти їх застережи, але прости. — В мене на язиці вертілося «покарай», але я похопилася: — Якщо в твоєму серці є місце для мене, то повинно бути й для них.