Мене називають Червоний

На ЧЕТВЕРТОМУ малюнку потрібно відобразити, як заступник чорним чорнилом посилає слухняні армії літер у свій реєстр — підтверджує розрив шлюбу. За цим ітиме сцена, де він вручає мені документ, завірений печаткою, — свідчення того, що Шекюре — вдова й ніщо не може завадити її новому заміжжю. Моє безмежне щастя маляр не передасть ані червоним забарвленням стін, ані багряними, наче кров, рамками сторінки. Я зачинив за собою двері суду, проштовхався крізь скупчення інших свідків, чоловіків, які поприганялися розлучати своїх сестер і дочок, і вирушив у зворотну путь.

Ми перепливли Босфор і знову опинилися в махаллє Якутлар, тут я розпрощався з розумником імамом-ефенді, який уже набивався в поміч, коли здійснюватиметься шлюбний обряд, та його братом. На вулиці я відразу відчув, що кожен стрічний заздрить моєму неймовірному щастю й хоче якось затьмарити його, тож не гаючи часу побіг на вулицю Шекюре. Звідки це прокляте гайвороння дізналося про небіжчика в домі? Оте гайвороння від радості так підскакує на черепиці. Моє серце щеміло, — я ж навіть не погорював за дядьком, навіть сльозинки не зронив, але за щільно причиненими віконницями, дверима, по тому, як на мене дивиться гранат, я збагнув, що все йде своїм звичаєм.

Ви вже зрозуміли: я був збуджений і поспішав мов навіжений. Схопивши з землі камінця, я ще здалеку жбурнув ним у хвіртку і промазав! Наступним камінцем попав по черепиці. Я був розлючений, і на дім посипалася злива каміння. Тут-таки на другому поверсі відчинилося вікно, те саме, в якому чотири дні тому, в середу, я вперше побачив Шекюре крізь плетиво гранатового гілля. Тепер там стояв Орхан, а до мене долинав голос коханої, вона відчитувала малого, потім показалася й сама. Ми обмінялися з моєю чарівницею поглядами, сповненими надій. Яка ж вона приваблива, яка гарна! «Зажди», — кивнула вона мені рукою й зачинила віконницю.

До вечора ще було далеко; я стояв і чекав у безлюдному садку, милуючись красою дерев, заболоченої вулиці, світу. Невдовзі з'явилася Хайріє, виряджена як ханим-ефенді, а не як раба. Не наближаючись одне до одного, ми обоє відійшли за інжир.

— Справу зроблено, — привітав я її і показав папір, одержаний від кадія, — Шекюре вільна. Сьогодні ж я… — хотів сказати «знайду якогось імама з іншого махаллє», але висловився коротко: — Сьогодні ж імам прийде. Хай Шекюре буде готова.

— Шекюре-ханим бажає, аби був хоча б якийсь весільний кортеж, і щоб за весільним столом зібралися гості з нашого махаллє. Ми наготували плову з мигдалем та курагою.

Раба б іще бозна-скільки захоплено розповідала про інші страви, та я урвав її:

— Навіщо так ускладнювати, якщо весілля набере такого розмаху, то про нього пронюхають люди Хасана, нападуться на нас, нароблять страму й зірвуть шлюб, а ми не зможемо й пальцем поворухнути. Ви все занапастите. Нам-бо треба стерегтися не тільки того Хасана, а й душогуба-ібліса. Вам що — не страшно?