Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Але…
Піднялась одна голова.
— Дабєйтє, таваріщі, -ледь вимовила і впала знов.
Все ж один був живий… і лишився живий.
На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.
Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.
Спаслося тільки те, що мало час втекти.
Бій затих.
Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.
І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.
А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.
До чого доводить сліпа ненависть. І тільки щаслива нагода, присутність там у той час полковника Дяченка, спасла мене й Соловйова від лиха. Він уже розмахнувся, щоб мене вдарити, а я витяг револьвер. У цей час став між нами полковник Дяченко.
Отже, ненавидів мене сотник Соловйов. І не тільки мене: були ми, оті "старі козаки", й інтелігентніша частина сотні йому занозою в його поганому неукраїнському серці.
Декілька днів хлопці Ярмака втішали, розважали. А я довго не смів йому й на очі показатися.
Азора й мішок цукру лишили в одного господаря, щоб доглядів коня. Його рана не була тяжка, але стояти чи лежати він мусів.
І потім ще довго, й в Юнацькій школі, куди ми з Ярмаком були призначені, аж до 1923 року, згадували наших коней.
Ярмак бачив і моє горе, коли мій Мудей упав, і простив мені цей мій не мій гріх.
А далі?
Було й далі.
Перший табір у Польщі для інтернованих був для нашого полку — ой сумні ж Пикуличі біля Перемишля. Холодні, голодні, за високими дротами. Але й там молодість співала пісні.
Я мав грижу ще із Січеслава. Там ми збирали покинуті гармати, і при накочуванні на вагони я оступився. Тепер війни тимчасово (ми вірили тоді і ще довго потім) немає. Якраз час зашити роздертий живіт. Часом грижа при їзді перешкоджала — так ніби хто в живіт ножем пхне. Зробили операцію в Перемишлі у військовому шпиталі. А потім причепилася жовтянка.
Коли вже ходив увесь жовтий, як цитрина, якось затримався біля купки реконвалесцентів. Стояли там у гурті й мирно говорили: наші, поляки й большевики. Вояки згадували про дні, коли, де і як розбивали один одному голови.
Став і слухаю. Бачу, а до мене пильно приглядається один з того гурту большевик. Підходить ближче й ще більше приглядається. Вже всі дивляться тільки на нас. Балачки урвалися. І мені дивно, що знайшов той у мені.
Он! Бєзусловно он, — уже зовсім біля мого обличчя тяжко вимовив червоний.
Я то я, а що далі? — не знаючи, що сказати на те, промовив я.
А Тульчін забил?
Тульчин забути не забув, але нащо це?
І тут він розказав перебіг атаки біля тої хати, після того, як пили вони воду, й закінчив:
— Прасіл тєбя дабіть… нє дабіл… а тєпєрь какрєшето.
Багато дір у тілі показував і перерізаний шаблею язик. Тому так погано говорив.
Вищерблений череп полатали платиновою пластинкою. Все зрослося та загоїлось.
Кому на роду написано висіти, не втопиться.
Качківка — це село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль…
Було то невдовзі чи, може, і зараз же по повороті із Зимового походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт. Сільце це, Качківка, лежить у балці, в таких густих садках, що, дивлячись із горбів, тільки де-не-де можна побачити білу стіну будови. Мабуть, якась річечка тече через село, бо пригадую чимало містків по вулицях. Навколо балки і оподалік — ліски.
Уже тижнів зо два усталився фронт біля Качківки. Створився усталений порядок: увечері ми наступали, большевики на ніч лишали нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу чи й поза той ліс, бо далі того лісу ми їх і не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався. Ранком большевицька піхота наступала, і ми на день віддавали їм Качківку, — так ніби вели на пашу коней.
У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село вороже їм, неподалік його оперував повстанський відділ. Я того отамана з його штабом бачив, але прізвища не пригадую. Ми ж залишали Качківку, бо кінноті битися в селі незручно. Виходили на західні горби за село, де прийняли би бій, та большевики за село не показували носа.
Раненько, поснідавши та посідавши на коні, ми, звичайно, чекали на "запрошення" вийти в поле, яке нам большевики посилали, рушничним та кулеметним вогнем, іноді (мабуть, для глухих) ще й гупали гармати. За Качківкою наш полк Чорних запорожців розсипався в лаву і чекав, щоб большевики вийшли в поле. І завжди чекав марно. На "провокації" большевики не впіймалися. Постоявши деякий час, відходили ми далі від села, розташувавшись десь у балці, та й ждали вечора.