Наказано вижити

— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?

— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…

(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.

Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)

— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?

Штірліц похитав головою:

— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?

— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…