Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…»
— Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але…
— Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися.
— Та ні, пусте…
— Штірліц!
— У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки…
— Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну?
— Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим?
Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів.
— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?
— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…
(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.
Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)
— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?
Штірліц похитав головою:
— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?
— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…