Наказано вижити

— Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя!

…Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку.

Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати.

— На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин.

— Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує?

— Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте.

— Який у начальника номер телефону?

— Назвіть радіооператору ваше ім'я, вас з'єднають з ним негайно.

— Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави.

— Так, штандартенфюрер, звичайно!

Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав:

— Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе?

— Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь…

— Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон.

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання…

— Хіба таке можливе?

— Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп.

— Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»?

Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі:

— Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина…

— Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса.