Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Ще ж є Ксавера, Петер.
— Цей п’яничка — славний хлопець, за Бартеком-небіжчиком пішов би в огонь і в воду… — Мати говорила швидко, чимдалі швидше, ніби хотіла наговоритися наперед, ніби не вірила, що Кароль залишиться вдома по обіді й на ніч; задзвонить телефон, і син скаже: «Так, так, зараз іду», а вона знов зостанеться сама. Пригрівало сонце, сніг зверху розтавав, на бруку стояли сірі калюжі.
— Аби дотягти до весни, — сказав Кароль. — Ох, коли б уже весна.
— А що буде весною? Зміниться щось?
— Все буде вже позаду. І вибори, і все.
Мати на хвилинку замислилась, потім спитала:
— Ти боїшся цих виборів?
— Ні, не те що боюся. Тільки…
— Що тільки?
Кароль не знав, що відповісти, раптом відчув страшну втому, сонце сліпило й розморювало, відбирало силу.
— Важко буде, — зітхнув він.
— Всюди так?
— Як де. В нашому воєводстві загалом спокійно, тільки тут, саме тут…
— Тебе хотіли перевести на захід, — нагадала мати, — там спокійніше? Там не так важко?
Він не відповів. Десь на західній окраїні воєводства, в Гожові, Свебодзіні, Зельоній Гурі, в містах і повітах, відомих йому тільки з назв, теж, мабуть, було важко.
Але, напевно, не було там стількох блисків, рисів і модестів, напевно, менше стріляли, менше було пожеж і похоронів. Чи шкодував він, що не поїхав до якогось там Свебодзіна, — на це важко було відповісти самому собі.
Кароль не шкодував, не картав себе, хоч часом здавалося, що там може бути цікавіше, ніж тут, у Кольську, яке географічно належало до Великої Польщі, а економічно — якщо можна робити такий поділ, — було зв’язане з колишнім Царством Польським. Ні, він не шкодував, але часом його огортала якась туга, якесь оманливе почуття, що там можна гори перевернути, адже там майже все робиться заново, а це куди більш вдячне діло, ніж латати старі дірки. Чи не податись після виборів на захід? Він не звірив матері цієї думки, цієї неясної мрії; за хвилину вона здалась йому сміховинною дитячою вигадкою, втомлена людина завжди подумки шукає собі якогось пристановища, а Кароль дуже втомився; сонце все пригрівало, пальто ставало дедалі важчим, сорочка прилипла до спини.
— Шкода, що я віддав машину нашому старості, був би підвіз вас, мамо.
— Е, я люблю пішки ходити.
Магда не чекала Кароля в цю пору, зраділа, підставила бліду щоку для поцілунку.
— Ти, мабуть, голодний? А що з Чеславом?
— Пусте, нічого страшного. А це що за звір?
Під столом стояв наїжений і розлючений, а може, просто переляканий рябий кіт з кумедною трикутною плямою на носі.
— Пані Ксавера принесла, каже, що його звуть Філіп, на це ім’я озивається, а на інші — ні.
— Філіп — людське ім’я, а не котяче, — сказала мати.
— Ще тільки котів тут бракувало, — скипів Кароль.
— Нехай буде, коли вже принесла, — лагідно заспокоювала Магда, — кіт у хаті не завадить.
Але Каролю було не до котів, він пішов у другу, маленьку, кімнатку з завішеним вікном, де спала мати, ліг, не скидаючи черевиків, на стару канапу і, перше ніж Магда встигла зготувати картопляні галушки та підливу, заснув мертвим сном і не чув деренчання телефону, а Магда брехала в трубку, що його немає вдома. Спав він, мабуть, дуже довго, бо коли прокинувся, було вже зовсім темно, якась вага налягла на живіт, з хвилину він не ворушився, не розуміючи, що воно таке, потім намацав рукою щось пухнате — то був Філіп, який згорнувся клубком, теплий і округлий.
— Стережеш мене, — розчулився Кароль і здригнувся від холоду, — тобі тепло, котяро, в твоєму кожушку. — З котом на руках він вийшов у другу кімнату. — Не дзвонили мені, Магдо? Як ся маєш, Петере?
— Не дзвонили, — збрехала Магда, але потім схаменулась: «Завтра дізнається, буде гніватись». — Був дзвінок, — вона опустила очі, — та пожаліла тебе, навіть обідати не розбудила, ну, я й сказала, що немає вдома. Погано зробила?
— З комітету дзвонили?
— Від старости.
— Чого їм треба було? — пробурмотів собі під ніс Кароль. — Ну й відіспався ж я — за всі часи.
— Нічого, якось дадуть собі раду. А тепер попоїж.
Заглянула Ксавера.
— Смачного, — сказала вона, — вибачте, мабуть, перешкодила вам. Я тільки до пана Петера.
— Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг, — випнув груди Петер.